"Ворота Керінана повільно відчинилися, і нечисленне військо у шість сотень мечів висунулося у похід до Міреї. Піхота вийшла першою, за нею обози зі зброєю та продовольством, і замикала колону кіннота, в якій і були всі офіцери разом із Тагіром та Кіамом. На краю міста зібралися залишки жителів Керінану, щоб проводити сміливців в останній похід. Жінки не стримували сліз, а люди похилого віку розуміючи кивали солдатам і тиснули їм руки.

Камарія з Даміром і Гаязом стояли біля самих воріт і вдивлялися в обличчя вершників. Кіам, Тагір та Хайдар були наприкінці ходи, знаючи, що їм треба буде зупинитися та попрощатися. Вони вели коней повільно, розглядаючи тих, хто проводжав, і посміхаючись їм. Сонце виглянуло з-за дерев і заграло на їхніх обладунках та блискучій кольчузі відблисками. Здавалося, що Долина Сонця благословляє їх у цей похід, осяяючи і наповнюючи своїм світлом.

Побачивши дівчину та дітей, Кіам спішився і підбіг до них. Гаяз одразу заліз до нього на руки і ткнувся обличчям у шкіряний обладунок.

- Ну ось і все, сину, ми вирушаємо, - тихо сказав Кіам.

- Ти... Ти такий гарний у цих обладунках, батьку... Знаєш... Я більше не хочу бути схожим на Привида Долини... Я хочу бути схожим на тебе, батьку! Пам'ятай, що ти мені обіцяв. Ми ж побачимось?

- Звичайно побачимось, сину, - відповів Кіам і поцілував Гаяза в чоло, потім розвернувся до Камарії з Даміром. - Кам, бережи себе, а ти, Даміре, доглядай тут за мамою, щоб її ніхто не ображав, добре?

- Добре, дядьку Кіаме... А Ви повертайтеся швидше!..." ("Долина Сонця: затемнення", Уривок глави 17. Перемогти за всяку ціну.)