Лсти кохання зі Знижкою

Вітаю, мої любі Натхненники!!!

ЗНИЖКА 10%

Книга без вікового обмеження.

«ЛИСТ НА РІЗДВО»
(тицяйте на назву і перейдете на книгу)

Трішки про книгу.
Кеті та Майк познайомились через листи. Вони пізнавали одне одного цілий рік листуючись, і врешті-решт Майк вирішив зробити сюрприз і приїхати до тієї яка полонила його серце своєю добротою. Але у долі є свої плани і в ці плани входить: аварія, амнезія і ДИВО! Шукаючи допомоги, він потрапляє у будинок Кеті, але він не пам’ятає до кого їхав, а вона продовжує чекати на Майка. В жодному листі ніколи не було фото, тож лише серце може підказати правду. Історія яка своєю неординарністю захопить вас – це я гарантую!!!
А ще – нам потрібне добро, мрії та віра. Це все є у цій книзі. Хоча це історія стосується Різдва, але дива трапляються будь-коли, якщо в це вірити.



Уривок:
  «— Я написала сьогодні вранці Майку листа, де питала чому він не пише? І де він взагалі? Я мала це зробити.

— Я тебе розумію. Ти маєш повне право робити, як тобі велить серце. — Мені було боляче це говорити, але це правда. Вона мені нічого не обіцяла,… але і тому Майку теж. Тож боротьба за серце Кеті триває.

— Дякую за розуміння. — Кеті сумно посміхнулась.

— Не сумуй, прошу. Я люблю коли ти посміхаєшся. Тим паче є чому радіти.

— Цікаво чому? — Кеті примружилась.

— Бо настав ще один прекрасний день.

Кеті широко посміхнулась. Ось те, що я хотів. Її тепла посмішка зігріла мене зсередини.

— Ти правий. Це чудовий привід радіти. — Кеті подивилася прямісінько мені у вічі, коли сказала: — Дякую, що врятував мене від лихоманки. Ти мій Супермен*.

— Тоді ти моя Лоїс**.

Кеті посміхнулась і почервоніла. Люблю коли її щічки мило вкриває фарба.

Я підійшов до неї, і узявши її долоні в свої, хотів сказати, що буду боротися за неї, але нас перервав стук в двері. І це був не просто стук, це було невгамовне стукотіння.

— Кого так рано принесло? — Кеті насупилась. Подивившись на мене, а потім на двері, Кеті видихнула і забрала свої гарячі долоні з моїх рук. Тепер була моя черга важко видихати. Кеті відчинила двері і я отримав свою персональну порцію шоку. Каміла. Трясця! Каміла прийшла сюди! Навіщо?

— Привіт, Кеті. Я до свого хлопця. Можна? — Це було риторичне запитання, бо вона не чекаючи на запрошення, поспішила увійти у дім.

— Прошу. — Мовила Кеті в спину зухвалій гості.

— Каміла, що ти тут робиш? — Запитав я.

— Як це що?! Ти мій хлопець. Я прийшла забрати тебе до себе. Лікувати тебе, щоб ти як найшвидше згадав мене. — Каміла обійняла мене і хотіла поцілувати, але я відвернувся.

Зробивши крок від неї, я мовив:

— Я ж говорив, що лікар сказав мені бути тут,… щоб не тривожити і без того порушену пам’ять. — Перевівши погляд з Каміли на Кеті, я бачив, як посумнішали її очі і якою розгубленою вона була. Вибач, моя Кеті. Вибач.

— Ні, так не піде. Ми маємо бути разом. — Заперечувала Каміла. — Ти не можеш лишатись в жінки, яку не знаєш.

— Каміло, я і тебе не знаю… і навіть себе. — Видихнувши, я зібрався і додав: — Я залишаюсь тут.

— Як це так? — Каміла обурилась.

— Майку,… Каміла права… тобі буде краще з тою, яку ти… Яку ти… пригадаєш. — Голос Кеті тремтів. Я благав її очима цього не робити. Я не хотів йти. Моє місце тут. Але я не міг наполягати, якщо Кеті хоче, щоб я пішов.

— Ти хочеш щоб я пішов? — Дивлячись у вічі Кеті, запитав я. — Хочеш?

— Ти ж знаєш, що…»

Уривок:
Після того, як я обробила рану на чолі незнайомця, я почала ходити туди-сюди. Потім різко зупинилась і подивилась на свою племінницю, яка вплутала мене у найдурнішу ситуацію. І навіщо?
   — Пішли до кухні, юна пані. Швидко! — Я вказала на вихід. Лізі почимчикувала до кухні, а я перед тим, як вийти, знову глянула на безіменного незнайомця. Хто він?
   Підійшовши до нього, я нахилилась, щоб послухати його дихання. Розмірене… спокійне… Наче все добре. Але йому потрібно в лікарню. Може у нього струс мозку, чи щось таке? Хто зна. Може він якийсь псих? Капець! І він в моєму домі. Жесть! Може зателефонувати в поліцію, запитати чи нікого вони не розшукують? Я багато дивлюсь новин – тепер не буду. Думки у напрямку дев’яносторічної бабці мені не допомагають.
   Спить. Хай спить, а я повинна поговорити з Лізі, яка бозна, що вигадала. Ще раз глянувши на незнайомця, я не могла не підкреслити того, що він дуже милий… Я б сказала він – дуже гарний. Але я не знаю хто він і звідки, тож хай його зовнішність не вводить мене в оману. Треба бути уважною та обережною. Я самотня жінка… живу одна… тож – треба дивитись в обидва ока.
   Спить… це добре.
   Вийшовши з кімнати і увійшовши до кухні, я суворо подивилась на Лізі. Вона підняла на мене свої блакитні очі, сповненні повного розкаяння, хоча ми обидві знали, що це не так. Не дарма вона ходить до шкільного гуртка, де займається акторською майстерністю. У неї навіть скоро перший виступ у школі. Тож… ця юна леді мене не обдурить. Знаю, я її прийомчики… ці маленькі хитрощі. Хоча вона мене втягнула в дуже-дуже-е-е не маленьку хитрість. Це брехня велетенських розмірів і я у ній головна героїня, а герой – лежить без пам’яті.
   — Тітко Лізі…
   — Зі мною це не пройде, ти ж знаєш. Навіщо ти це все зробила? Навіщо таке вигадала? — Я насуплено дивилася на неї, а вона продовжувала з розкаянням та соромом дивитися на мене, опустивши винувато плечі. — Для чого ця вся брехня?
   — Останній тиждень ми не справляємося з оформленням будинку… твоя робота, а ще я завжди у школі і не можу тобі допомагати по-обіді… А ще нам не вистачає чоловічої сили, ми ж не все можемо зробити… ти сама це знаєш. — Я очманіла від її заяви та спланованого монологу. Вроджена актриса. Браво!
   — Ти гадаєш, що це виправдовує брехню? Що ми потім будемо з ним робити, коли він все згадає і зрозуміє, що я його не наймала? — Я потерла скроні, намагаючись зосередитись на тому, як бути далі.
   — Ну-у-у… потім буде потім. — Засміялась Лізі, а потім опустила голову, розуміючи, що видає себе.
   — Ні, нам треба буде зізнатись і розповісти правду. Цей бідний чоловік і так нічого не пам’ятає, а ми над ним ще й знущаємся. Це по твоєму правильно?
   — Ні, але…
   — Ніяких «але». Треба сказати, що ми його сплутали з тим робітником, якого наче найняла я. І це зробиш ти, маленька брехуха. — Я вказала на неї пальцем, а потім продовжила потирати скроні, хоча це мені не допомагало. А як це допоможе у такій ситуації? Ніяк.
   — Ну тітко Кеті… Ну от потім і скажемо, хай хоч трішки допоможе… І ти ж не викинеш хвору людину на мороз?! Правда? — Це було риторичне запитання, я вже це зрозуміла.
   — Ні, але…
   — От і вирішилось питання. — Лізі хотіла втекти до вітальні, але я її перехопила.
   — Стій! А тепер скажи меленька розумнице, якщо у нього струс мозку чи щось таке… як він нам зможе допомогти?
   — Буде розплутувати гірлянди.
   — У тебе що на все є відповіді?
   — Майже.
   — Ти невиправна Лізі… Невиправна. — Я похитала головою і відпустила племінницю. Та швидко побігла до вітальні. Звичайно – копу сподобається бути на лавці підсудних?»

Уривок:

«Залишившись наодинці сама з собою, я почувалася наче зрадниця. Мені стало ніяково від того, що Майк мене поцілував у щічку та й взагалі іноді ці погляди… Це все неправильно. Мені біля нього було добре… хоча я його взагалі не знаю… Та й він сам не знає себе.

Таке враження, що я зраджую Майка… Свого Майка. Я дуже сподівалася, що він напише мені, що приїжджає. Але, що ж буде тоді, коли він взнає, що я дозволила жити незнайомому чоловікові у себе вдома, та ще й назвала його тим самим ім’ям, що і у нього. Навіть уявити боюсь, що може подумати мій Майк.

Чекаю на одного, а прихисток даю іншому. Це все недобре… дуже недобре. І цей поцілунок… Звичайно, це було проявом подяки, але я, все-таки, почувалася винною. Не можна дозволяти чогось подібного в майбутньому. Так, цей Майк милий і видно, що він гарна людина, але… ВІН не той Майк…»

 

А ще сьогодні діє знижка на кину моїх колег
 

Холод Влада, Мар'яна Доля – книга Він тебе програв. Ти тепер моя


****
НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО НОВИНКИ, ЯКІ ОНОВЛЮЮТЬСЯ КОЖНОГО ДНЯ.

ВОНА МІЙ БОС


Моя сторінка на Букнет
Моя група фейсбук 

Моя сторінка на фейсбук  
Мій інстаграм