П'ятничне читання та подарунки!

Всім привіт!

Сьогодні хочу подарувати знижку на свою книгу у жанрі міського фентезі “Містянка”. Ця історія  стала одним із переможців конкурсу “Супергерой поруч” і зараз вона займає перше місце в рейтингу у жанрі “пригоди” та перше місце за популярністю серед усіх творів, які брали участь у конкурсі.

Дякую всім, хто мене читає і підтримує))

Знижка буде діяти сьогодні до кінця дня, читати книгу можна тут. 

Уривок для вас: 

Того вечора ми відривалися по повній програмі. Їли, пили, слухали музику, фоткалися і викладали знімки в Інстаграм, танцювали і дуріли. Не були п’яні, бо скільки там однієї пляшки шампанського на трьох ( та й ту ми не допили). Просто коли тобі щойно виповнилося шістнадцять, дуріти — це звичайний життєвий стан. Навіть для такого інтроверта і відлюдниці, як я.

О десятій годині, як ми й домовлялися, повернулись мої батьки, і дівчата почали збиратися додому. Я вирішила піти їх провести. По-перше, хотілося якось продовжити цей чудовий вечір, і ще трохи посміятися, перемиваючи кісточки знайомим. А по-друге, мені не хотілося прибирати зі столу. Домовилися з мамою, що це зробить вона, а я натомість помию посуд. Ну, добре. Треба ж якось платити за життєві задоволення.

З тим ми й вийшли надвір. Погода, як для пізньої осені, була досить непогана. Небо всіювали міріади зірок, під ногами тихенько шаруділо опале листя, було тихо і тепло. З-за сусіднього будинку неквапом підіймався величезний повний місяць, оповитий золотим серпанком. Хоч картини малюй із нього. Ми з дівчатами трохи пожартували на тему Хелловіна та повні —  про те, що десь усі відьмочки полетіли на шабаш, лише ми четверо залишилися. Наш сміх та стукіт підборів об асфальт весело відлунювали сонними вуличками. Де-не-де ще траплялися перехожі, але більшість наших краян о цій порі уже сиділи вдома. І тільки ми насолоджувалися теплим вечором, деревами, золотими у плямах світла від вуличних ліхтарів, і тим, що все життя у нас ще попереду, і в ньому буде до фіга і трошки різних приємностей. 

Провівши подруг ( усі троє жили в цьому ж районі, так що далеко йти не довелося), я повернула назад, до свого будинку. Йти було не страшно, бо ще ж не пізно, та й територія добре освітлювалася.  Лише в одному місці робилося трохи не по собі — там маячив корпус недобудованого дитсадочка, який почали споруджувати ще в дев’яності, та щось не склалося — і він так і залишився просто великою бетонною коробкою з темними проваллями вікон. Споруда була оточена дерев’яним парканом і поступово заростала кущами та чагарниками, навіть на даху вже встигли піднятися маленькі деревця. 

Цей “заморожений” будмайданчик полюбляли різні відчайдухи — лазили по  території, навіть нагору піднімалися й малювали на стінах велетенські графіті. А ще поміж молоді ходили чутки, що ввечері туди ходити небезпечно, бо там збираються наркомани й інші підозрілі типи.

Тому, порівнявшись із парканом, котрий відгороджував похмуру й темну споруду, я прискорила крок, аби швидше опинитися знову серед житлових будинків, де світилися м’яким світлом вікна, і за кожним із них  люди жили своїм простим та затишним життям.

І все одно я була б не я, якби  не озирнулася і не поглянула на темний квадрат недобудованого дитсадка. Ой, краще б  того не робити! Бо те, що я побачила, змусило моє волосся без художнього перебільшення піднятися дибки, а руки й ноги —  покритися сиротами. 

На даху того будинку на фоні повного місяця, що якраз так доречно завис над ним, ніби позуючи для картини чи фото, завмерла велетенська ( як мені привиділося з переляку) фігура людини. Ви скажете — ну то й що, подумаєш, виліз хтось на дах, мало придурків земля носить?

Я б теж так вважала, якби не одне “але”... За спиною у темної постаті виразно виднілися величезні розгорнуті крила. Ще мить — і вона змахнула ними, легко відштовхнулася від даху та злетіла у повітря. Немов гігантський кажан, ця істота промайнула в небі і десь поділася.

Та ледве я трохи отямилась і кинулася навтьоки з того проклятого місця, як почула шурхіт велетенських крил прямо над моєю головою. Відразу пригадала. як ми у літньому таборі боялися летючих мишей, бо хтось із дівчат розповів, що вони атакують людей і заплутуються у їхньому волоссі.

Хоча побачене мною створіння було точно не кажаном ( розміри дещо відрізнялися, та й те, що я встигла роздивитися, мало нагадувало представника цього “милого” сімейства), я про всяк випадок пискнула: “Ой, мамо!”, присіла і затулила голову руками…

А після знайомства з таємничою Містянкою хочу  запросити вас до читання моїх книг “у процесі”: романтичного детективу “Колишній ворог” та написаних у співавторстві з Владою Холод  любовного роману “ Фантазії мого президента” та фентезі “Останнє слово за переможцем”! 

Також сьогодні діє знижка на книгу моєї співавторки Влади Холод, написану разом із Тарасом Мельником!

Анотація до книги "Особиста вендета"

Він бажає знищити злодія, який убив його батька та викрав сімейний бізнес, а вона мріє розтоптати колишнього, винного у смерті їхньої дитини. Сергій та Анна ніколи б не зустрілися, якби не мали один об'єкт помсти на двох. На шляху до здійснення вендети, вони будуть змушені діяти спільно, щоб раз і назавжди вирішити свої справи та почати нове життя. Однак, що виявиться важливішим: бажана помста, чи почуття?... Кожен з них буде змушений обирати. 

А для тих, хто дочитав до кінця, подарунки:

“Тисячу років тому” bAbpYZWn

“Перехрестя” CJmcv-NP

“Служниця” G6WvLbjP

“Ставка на дружину” I_bshD3o

“Троє в будинку, не рахуючи дитини” UJflexi8

“Колишній ворог” l5LDY9yB

“Чорна королева” UyHKVW-n