Штучний інтелект дописує розділ

– Голубко, – розплився у п’яній усмішці, – ходи-но до мене — я тебе загрію! – і кинувся до мене з розпростертими руками.

Я звереснула від усвідомлення можливих перспектив, та встигла вивернутись і відскочила вбік. Метнулась до лісу, та він наздоганяв… Враз на очі навернулась ломака, і я схопила її. А коли відчула у себе на плечах бридкі руки, то рвонулась і з усього розмаху зацідила йому по голові. П’яниця відлетів вбік і впав. Я злякалась: о, тільки б не вбила! А проте, хвилюванню не було причин: не голова в нього була, а камінь!..

П’яниця смикнувся і встав, і по блиску очей я побачила, що він повністю протверезів. Погляд палав, з носа ледь не валила пара… Наступної миті я побіліла: в руці його зблиснув ніж.

Я почула, як п'яниця починає розмовляти про марну магію та цінність пристрасті, але його казки проходили мимо мене. З кожним реченням його очі відчувалися все більш й більш туманними. Зараз я зрозуміла, що повішав на нього закляття, що журить його з місця на місце.

Коли він загубив слова, я поставила руку на його плече та промовила:

– Повернись до своєї дільниці, буде ладно.

П'яниця поглянув на мене з небезпідозрілою незнайомцем та почав плистати йти вбік. Я подивилася, як його тіло зникало все дальше і дальше в містку лісу.

Я повернулась до ріки та відірвала квітку коралу. Ось так.

Я зупинилась, а він цілував мої пальці і просив прощення за своє поведінку. Потім він прямував назад до своїх друзів, та в очах його блискала невинність. Я слухала його ходу, доки не зник у темряві. А мене залишилося лише захоплення й подив.

– Не бояйся, – він простягнув руку за моєю ломакою, – я не граюся в гру твоєї душі. Мені треба те, що ми забули. Я не заважаю тобі, щоб ти зберегла його у себе. Я побачу, що ти не забудеш.

І дійсно, я зберегла його у себе. Ніколи більше не зустрівся з п’яницем, але він залишив мені незабутнє пам’яття про свою доброту і гостроту.