Нещодавно у мене була закулісна розмова з однією дівчиною, - вона талановитий блогер, працює в інсті і тіктоці. Привітна, гарна, розумна. Вогонь, одним словом. І хоче написати книгу, але колись потім, коли досягне того, цього, іншого…. Може, вона не хоче, ти скажеш. А може, вона помиляється і хоче якраз цього, а не всіх цих досягнень, охоплень, рілсів-шмілсів? А може її книга стала б відкриттям не тільки для неї, а і для тебе? Для мене?

В мене є подруга, яка малює офігенну оголену натуру, в неї є бачення і нетривіальне виконання, стиль. Я мрію побачити її картинну галерею, але то залежить не від мене, а від того, чи поставить вона на місце свої страхи, чи вони так і будуть спати з нею в одному ліжку.

Іноді мені здається, що в світі вже написано все, що можна було написати, що видавництва беруть тільки “знайомі” або хайпові рукописи, що слід було б зайнятися чимось серйозним, на кшталт smm або проектного менеджменту (досвід є, чо), або інші якісь штуки, за які активно хапається наше Над-Я і дрючить нас стереотипними страхами і заборонами.

Не хочу дозволяти своїм страхам мене дрючити. Це та перверсія, від якої, на відміну від інших, немає полегшення.

Тому і вирішила публікувати свої історії як збірку на Букнеті. Можу, якщо хочу ?