Для когось День Святого Валентина — романтичне, для когось — більше сумне свято. Але без любові жити та творити буває надто важко, тож трохи вишневих цитат про кохання вам у стрічку) Інколи воно смішне, інколи — абсурдне, інколи — відчайдушне та божевільне, але все-таки моє) Покладене за основу "Вишневого відблиску місяця". 

Є люди, яких кохати не можна, але все одно зустрічаються ті, хто їх покохав, хто приречений на безцільні поневіряння і пусте очікування, чия доля – їдкий сором і гірка слава, невзаємність почуття, яке здається найпрекраснішим, найвищим і, на превеликий жаль, єдиним...

І нехай вона не раз змушувала мене опинятися над прірвою смерті, але я ніколи не думала, я не знала, не могла знати, що тільки вона одна не дозволить мені померти. 

Ні, я все одно кохаю її кожною своєю клітиною, я все одно дихаю нею, навіть якщо це повітря п'янить. Я кохаю її, навіть якщо вона мене погубить. Моєму безрозсудному і, напевно, таки дитячому коханню вже все одно, хороша вона чи погана. Моєму коханню все одно, що вона викладач, що вона директор. Моєму коханню все одно, що вона ледь не втричі старша за мене. Моєму коханню все одно, що вона відьма. Все одно, адже я покохала її цілком і повністю саме такою, якою вона є.

Ми не обираємо кохання – це кохання обирає нас. 

Я зустрічаю її лише перед останнім заняттям: я вловлюю за своєю спиною характерний стукіт її підборів – пронесись хоч тисяча дітей, пробіжи хоч сотня слонів, хоч почнися виверження вулкана, я серед усього гуркоту і шуму завжди впізнаю її кроки. Серед усіх розмов про можливий карантин і заразу, яка поширюється зі швидкістю, що перевищує швидкість поширення багатьох інших хвороб, навіть секундна зустріч і думка про те, що вона просто жива, змушує зливу вщухнути, а сонце вийти із-за хмар і прорізати своїми променями забризкані дощовими краплями вікна. Просто почути її голос, впізнати її усмішку крізь блакитну маску по складочках біля очей, зрозуміти, що холодна бездушна рука нещадного вірусу не торкнулася її легень... 

— Жодна відьма не зможе взяти у свій полон людину, якщо вона сама того не хоче.  Решта – самообман і до того ж досить дурний.  — дуже розумно помітила директорка, однією рукою тримаючись за чорні ґрати, другою — ніби намагаючись торкнутися мого плеча.

— А якщо я справді не хотіла... — шепочу, ледве дихаючи.

— А хто сказав, що ти під впливом чарів? — вона засмучено зітхнула. Вона дивилася на мене із таким виглядом, ніби їй і самій дуже хотілося б, щоби це все було лише частиною ретельно продуманого особисто нею плану. Вона звикла все контролювати – над моїми почуттями не мала влади навіть я.

Зрештою, хто я для неї така? Лише учениця, віддана у цьому світі тільки їй та літературі. 

Потрібно пройтися, потрібно віддихатися, ще раз прилипнути до вікна, а краще – зустріти її. На п'ять секунд. А ще краще – притиснутись до неї всім своїм тілом й остаточно в ній задихнутися. Як би я хотіла в останні секунди свого життя відчувати її аромат...  

— Ох, кицюнечко, мій головний привид – це ти... Тягнешся вперто слідом, виникаєш із нізвідки, і ніде від тебе не сховаєшся – навіть у власному кабінеті знайдеш, навіть за моєї відсутності! 

Усе в цьому світі безперестанку запевняло мене в тому, що моя любов безнадійна і зайшла в глухий кут ще в момент свого зародження, вона же, втілення моїх почуттів і піднебесна муза, давала мені найголовніше – надію.  

Не знаю, може, це й на краще, що ми не одружені? Ми вільні від мук, до яких прикуті всі закохані та після одружені пари. Наше кохання – це привид, привид, якому немає місця на цій планеті. Наше кохання не народжувалося на землі, як в інших людей, не блукало вулицями і не ховалося в людських снах – воно витало в повітрі, кружляло з музикою, танцювало з іскрами, дихало туманом і освітлювало пів світу, причаївшись у місяці. Небо – ось справжній притулок нашої любові! Так, я знаю, це ніколи ніким із нас не буде вимовлено вголос, адже між нами все неможливо, але ми обидві знаємо: щось є... Це моя жінка, і навіть тіням наших занепалих коханих ніколи і нізащо не відібрати нас одна в одної! 

Люди діляться на дві категорії: заради одних жертвують усім світом, іншими жертвують заради когось. Вона належала до першого типу. І якби для порятунку цілого Всесвіту була названа ціна тільки в одне її життя, то я б дала розлетітися цьому Всесвіту на атоми і стиснутися до точки, якою він був ще до Великого Вибуху. Тому що вселенські жертви — це жертви не Всесвітом, а людьми, без яких цього Всесвіту для тебе не існує, які і є його втіленням. 

Але тільки який толк від любові до людини, якщо ти не можеш їй допомогти? Кохання не руйнує – кохання творить та відтворює. 

І тут тяжке усвідомлення каменем придавило мені груди: кохання – це коли ти чуєш людину без слів, бачиш без світла, відрізняєш без дотиків, бо відчуваєш, відчуваєш, як ніхто інший… І це взаємно. Обов'язково взаємно. Не може бути інакше, бо цей зв'язок існує десь на космічному рівні… 

Бажаю всім знайти собі маленького "привида", який кохатиме вас за будь-яких обставин, не бачачи на шляху до вас жодних першкод, який може забути про будь-що та будь-кого в цьому світі, але про вас — ніколи. А якщо знайшли, то цінуйте, поки вони готові трощити Всесвіт заради вас, а не вибухають разом із ним від власного болю...) Усім миру, добра та любові! ♥