Підступні некроманти та тендітні дівчата

Тільки подивіться, що у мене є!)

Прекрасна ілюстрація до роману "Джерело Лаверн" від художниці Яни Цахес

Нагадую, що книгу можна читати тут:
Джерело Лаверн. Уламки

А ось шматочок текста: який був ілюстрований:

Він змінився. Змужнів, закутався в темну магію, наче в одяг, навмисне показуючи, наскільки сильний. Довге волосся розпущене, покрите памороззю. Коли вони бачилися востаннє, воно було набагато коротшим. Але очі залишились ті самі, насмішкуваті й допитливі.А на губах квітла крива посмішка.

Від Сверра не сховався порив Лаверн, він змахнув уявну порошинку з плеча й похитав головою.

— Як недбайливо ти ставишся до дорогих подарунків.

— Навіщо ти прийшов?

Колюче зимове повітря дряпало горло. Лаверн старанно стежила, щоби магічний захист тримався, не пропускав жодної спроби його зламати. Власна магія чинила опір, ніби визнаючи господаря не в ній, а в тому, хто стояв навпроти, але в жилах кипіла позичена — вогняна, гаряча, буйна. Вона надавала сил, допомагала опиратися. А після натиск зник так само раптово, як з’явився. Неначе Сверрові набридло її випробовувати.

— Не варто ховатися від мене, мійне, — розчаровано промовив він. — Я не завдам зла. Я хотів лише перевірити, наскільки ти стала сильною.

— Сильнішою, ніж була, — різко відповіла Лаверн.

— Лютішою, — поправив він. — Лють завжди будила в тобі левицю.

— Навіщо ти прийшов? — холодно повторила вона своє питання.

— Я чув, що ти запропонувала лорду Норберту угоду: третина мапи в обмін на відродження джерела. Мабуть, ти в розпачі, якщо готова йти напролом, усвідомлюючи, що результат цієї витівки, прямо кажучи, дуже сумнівний. Особливо якщо врахувати, що Капітул не в захваті від твоїх спроб відродити те, що має бути поховано назавжди.

— Не їм вирішувати, що й кого ховати, — заперечила Лаверн, гордо підняв підборіддя. — І не тобі.

— Я надто часто вирішую, — зітхнув Сверр. — Це моє ремесло, ти знаєш. Але начхати на Капітул і Атмунда! Він надто дурний, щоб оцінити такий скарб, як ти. Втім, як і Норберт. Адже він навіть не зрозумів, що дар, який він підніс тобі з надією на угоду, виявився пусткою.

— Ти…

Не замислюючись, вона вдарила. Розплавлене срібло, що текло по венах, виплеснулося назовні вбивчим пасом, спрямованим завдати шкоди. Не вбити — на це вона поки не наважилася б, але зробити боляче. Лаверн слід було знати, що не всі тримають дані духам обіцянки. Вона мала прислухатися до Келвіна, який, на відміну від неї, бачив далі власного носа. Адже Келвін попереджав, до останнього стверджував, що такі, як Сверр, не відступаються!

П’ять років минуло. П’ять довгих років, що приспали її пильність.

Сверр відбив спрямований на нього удар граючи. Його оточили згустки темряви, сколихнули повітря, закружляли вихорами, і магія Лаверн осіла срібними іскрами біля ніг некроманта. Контрудар не змусив чекати: темрява, що оточувала Сверра, туманними стрічками поповзла по снігу, перетворюючись на димчастих змій, огорнула ноги чаклунки, та кинула її в кучугуру. Плащ зіслизнув із плеча, і сніг обліпив розпалене тіло, проникаючи за комір нічної сорочки.

— Думаєш, за роки спілкування з тобою я не навчився боронитися? — почула вона глузливу відповідь.

Від холоду і приниження Лаверн рипнула зубами й тут же побачила кривдника, який схилився над нею, простягаючи руку. Не чекаючи, поки чаклунка прийме допомогу, Сверр схопив її за зап’ястя й різко смикнув угору, піднімаючи на ноги. Плащ залишився лежати на землі.

— Ти все так само нестримна, — похитав головою Сверр, витрушуючи сніг із її волосся, торкаючись холодною шкірою рукавички її щоки. — І так само красива…

— Що тобі потрібно?! — прошипіла Лаверн і, не чекаючи відповіді, вивернулася з міцних рук. — Ти сам мене відпустив. Сам! Сказав, що я для тебе мертва.

— Я ж некромант, — посміхнувся Сверр. — Моя робота — підіймати трупи.

Він простяг їй амулет. Мабуть, встиг підняти, поки Лаверн незграбно борсалася в кучугурі.

Як же безглуздо з її боку було думати, що вона вільна! Такі, як Сверр, ніколи не відпускають здобич… Але він має рацію, вона надто гостро реагує на нього, надто лютує. Жодної вигоди з цього не отримати, а для Сверра її агресія — лише розвага. Потрібно заспокоїтись і вислухати його. А потім подумати, як можна захиститись від настирливої ​​уваги лорда Кетленда.

Келвін не дарма боявся.

Він знав, відчував, що Лаверн не вистоїть. Келвін краще за неї розбирався в людях…

Вона взяла амулет, пропалюючи Сверра поглядом. Він розглядав її з цікавістю, анітрохи не переймаючись, що вона мерзне тут, прихована від холоду лише тонкою тканиною напівпрозорої сорочки. Погляд його поступово ставав важким, жадібним. У ньому розквітала хіть. Лаверн часто бачила такі погляди, власники яких бажали відразу завалити її на ліжко. Нині вночі лорд Норберт теж не був особливо делікатним. Однак від нього вона взяла силу, а Сверр не залишить їй нічого, крім сліз та безсилої агресії.

Спогади, поховані під завалами зруйнованого минулого, сколихнулися, виштовхуючи на поверхню давно забуті картинки. Більше ніколи, сказала собі Лаверн. Вона не дозволить підкорити себе знову!

— Багато базікаєте, лорде Морелл, — холодно промовила вона. Розправила плечі, попри холод та переляк. — Ви втомили мене. Якщо у вас до мене справа, говоріть швидко. Цієї ночі я… виснажилася. Чоловіки бувають дуже ненаситні.

Вона повела плечем, із задоволенням спостерігаючи, як темніють очі її співрозмовника. Слабкість Сверра — його невгамовне бажання підкорити світ. Він ніколи не приймав відмов. Вона ж відмовила… Навіть власну слабкість можна зробити силою за бажання.

— Впевнений, що зміїний лорд дуже намагався тобі догодити! — зло прошипів він, але швидко зібрався. Посміхнувся й поскаржився, журячись: — Бачиш, ти все ще зворушуєш мене. — І навздогін несподіваній відвертості додав: — Тільки ти й лишилась…

Він грався з нею, але в Лаверн усе одно защеміло в грудях. У ній усе ще жила та знівечена страхом дівчинка, яку Сверр знайшов у лісі. Вона нищила її довгих п’ять років, але, мабуть, неможливо знищити частину себе.

— Але ти маєш рацію, не варто витрачати час на балачки.

До її ніг упав коричневий гаманець, перехоплений шкіряним ремінцем.

— Подарунок, — пояснив Сверр. — І вибачення за клопіт.

Лаверн насторожено присіла, підняла гаманець. Смикнула зав’язки, витягла з неглибокого нутра кристал-накопичувач… У грудях відразу стало гаряче, серце наче лещатами стиснули, а повітря закінчилося — несподівано, різко. Лаверн тільки й могла що хапати його сухими губами.

— Там їх п’ять, — вкрадливо підказав Сверр, обминаючи чарівницю зі спини. На оголені плечі лягли теплі руки, погладжуючи та заспокоюючи, наче злякану дитину. Він зняв рукавички… Коли? — Я особисто проводив еманацію. Ось цей, — Сверр обхопив її зап’ястя і провів пальцем Лаверн по накопичувачу, одночасно погладжуючи її шию іншою рукою, — був знайдений Аланом Бішопом в одного зі степових шаманів. Він приведе тебе до наступного, якщо захочеш.

— Скільки… їх у тебе? — хрипко спитала Лаверн, не маючи сили відвести погляду від кристала, у якому жила, билася, розплескуючи силу, давня магія.

— Досить, щоби багато вимагати, — посміхнувся Сверр, потершись носом об її маківку. — І, сподіваюся, достатньо, щоби тебе приручити.

— Я не повернуся, — похитала вона головою, не в змозі більше злитися. Усвідомлення пастки, у яку вона потрапила, позбавило сили.

Вона вільна! Вільна… Вона більше не повернеться до клітки!

— Тоді ти ніколи не збереш карту, мійне.