Хатинка відьми із "Випаленої землі"

Доброго дня!

Моя книга "Брама. Випалена земля" 11 лютого вже буде завершена, але я хочу поділитися з вами деякими фотографіями, що надихнули мене. Взагалі-то я хотіла публікувати їх ще з самого початку книги, але я весь час забуваю про ці блоги)) 

Ще у першому розділі Аврора знаходить стару розвалену хату, яка виявилася порталом до іншого світу. Насправді, хата ця реальна і знаходиться в селі Вільховець (власне, село з іншого світу в якому після переміщення опинилася Аврора, Вільховиця, взяло свою назву саме від реального села) Звенигородського району Черкаської області звідки родом моя бабуся та дідусь. Не знаю, чи стоїть там ще ця хата, але років зо 5 тому вона ще там була. На жаль, в мене збереглися фотографії тільки з далекого 2011 року (ще й весною, а не осінню, як у книзі), які я робила ще на старенький телефон, тож що є, то є. 

"І ось серед чагарників і буйної порослі трав з'явилася стара хата. Її обступили дерева, нависаючи над залишками стелі своїми лапами. Даху у будинку не було. Хатинка дивилася на мене самотнім вікном з частково вибитим склом, обрамленим рамою колись ясного блакитного кольору, а зараз облізлого сіро-блакитного. Він кликав мене зайти, але замість дверей міг запропонувати лише зруйновану стіну. Заходь, хто хоче, не замкнено!

Я зробила пару знімків здалеку, а потім пробралася до дірки у стіні. Усередині лежала купа сміття від стін і стелі, що обсипалися, а ліворуч красувалися двері з облупленою блакитною фарбою. Я трохи пофотографувала внутрішні руїни, особливо мене привабив шматочок стіни за вікном — він виглядав так, ніби його погризли. Час методично впивався зубами в бідну побілену стіну, відкушуючи шматочок за шматочком, смакуючи її нутрощами. Він все ніяк не міг насититися, поглинаючи шматок за шматком, частина за частиною. Час не зупиниться, доки не перетворить усе на труху. Пил — ось що залишиться через століття після нас."

Історія про падіння в струмок теж реальна. Я двічі в цей самий струмок падала. Вперше взимку, коли була дні народженні прабабусі і пішла погуляти з сестрою, а вдруге коли робила ці фотографії, перед похороном прабабусі. Вона, до речі, була довгожителькою. Всього півроку до 100 не дожила. 

"Я пішла вздовж струмка, намагаючись не наступати на гілки, що нападали в воду, заважаючи течії, так як можна було намочити взуття. Я вже одного разу так провалилася в струмок, причому взимку. Добре, що одна зі стареньких пустила мене переночувати і висушитися біля теплої грубки. Зараз була середина вересня, досить тепло, але не настільки, щоб мочити черевики. Я пройшла обережно по камінню до дороги, що нависла як міст над цим місцем. Зверху вона виглядала як звичайна асфальтна дорога, але невелика її частина поділяла водойму від села, утворюючи під мостом якусь подобу мініатюрної греблі. Саме через неї маленьким водоспадиком лилася вода, яка живила струмок біля зруйнованої хатинки. Під мостом вода розлилася широко, але глибини не було, здається, мені там було б трохи вище щиколоток. Я залізла на один із каменів під мостом і дістала з рюкзака булочку з йогуртом. Мені захотілося посидіти в затишній тіні мосту і трохи попоїсти, спостерігаючи за подорожжю сонячних промінців по ледь забарвленим жовтою фарбою осені листям і гачкуватим гілкам якогось поваленого дерева. Воно чудово вписалося в цей пейзаж —хатка, що поволі вмирає під плином часу, дерево, що день за днем гине. Природа вміла створювати дивовижні історії, мені не потрібно було напружуватись, варто було просто розплющити очі та дивитися, щоб побачити історію чергового загубленого місця".

"Я зробила пару начерків у блокноті для майбутнього оповідання і, розібравшись із булочкою, вибралася з-під моста. Я перейшла через дорогу на той бік, до водойми. Мені подобалося знімати й цілком звичайні, барвисті пейзажі. Річки та озера завжди додавали краси картинці. Вдихнувши на повні груди свіжого сільського повітря, я пробігла очима по озеру, відзначаючи в голові, що треба зафіксувати на камеру. Зробивши знімки, я спустилася ближче до берега і побачила древню бабусю з вудочкою. Привітавши її та поцікавившись уловом, я запитала про зруйнований будинок. Бабуся посміхнулася напівбеззубим ротом.

— О, дитинко, про ту хату ходили легенди ще, коли я була від горшка два вершка, — бабуся повернулася назад до поплавка, але розповідь продовжила. — У довоєнний час там жила відьма: волосся в неї було світле, кучеряве, як пам'ятаю, а очі чорні, як те вугілля з печі. Зла вона не витворяла, людей навіть травами підліковувала, з тих сміливців, що не боялися до неї звертатися, але її все одно недолюблювали. Чаклунство завжди людей необізнаних лякає. Матінка моя мені суворо наказала триматися подалі від відьминої хати і навіть ніс туди не пхати. Але хто ж тих діточок утримає? Ми ходили до хати відьми невеликою купкою — я, моя сестра молодша, подружка з братом і приятель цього брата. Нам подобалося ховатися в кущах і потайки спостерігати, як відьма перебирає свої трави, вішає їх сушитися, щось розтирає в маленькій ступці. Вечорами ми розпалювали багаття біля струмка, пекли хліб і картоплю і розповідали один одному вигадані історії про нашу відьму. Нам було так весело. А потім настала війна".

Ось так реальне місце стало частиною моєї книги. 

Заходьте, читайте — "Випалена земля" чекає на своїх читачів! :)