Привіт усім, хто завітав у мій блог! 

Сьогодні хочу запропонувати вам зануритися в одну дуже веселу історію про дівчину-пройдисвітку, яка забажала розбагатіти легким шляхом – вийти заміж за діда. І все було б чудово, якби не той клятий внук, що має симпатичне обличчя і весь час плутається під ногами! 

Читайте книгу за ПОСИЛАННЯМ. Сьогодні на неї діє максимальна знижка, тому встигніть придбати до кінця доби, якщо й досі цього не зробили!

Один з уривків:

— Кіт спіймав мишку, — сказав їй на вухо тихим голосом.

— Марку, не смішно, відпусти! — Танька сердилася. Але це було ніщо, порівняно з тим, як вона обламала мене вдень. Смикнулася, намагаючись вирватися, проте щось не дуже старалася.

— А якщо я не хочу?

Навмисне говорив пошепки, хоча лише міг сподіватися, що їй це до вподоби.

— Тоді я все розповім твоєму дідусеві!

Розсміявшись, схилився й поцілував її шию. Мала завмерла в моїх руках, навіть дихати перестала. Відчував лишень її прискорене серцебиття. 

— І про те, що сама мене поцілувала, розповіси? — уточнив, знову доторкаючись до ніжної шиї губами. — І про те, як перелізла до мене на руки в авто? — ще раз поцілував малу. — Чи думаєш, дідусь мені не повірить? — прошепотів біля самого вуха. — Мені нічого втрачати, Таню, все й так тобі дістанеться.

Від її аромату мені зносило дах. Я хотів малу ще сильніше ніж вдень і дуже сподівався, що вдруге не отримаю відмови. Став цілувати плече, приспустивши з нього халат. Однією рукою все ще тримав дівчину за талію, притискаючи спиною до себе, хоча вона й не виривалася. Навпаки, розслабилася, поклала голову на моє плече. 

— Цікаво, — сказав, продовжуючи всипати малу поцілунками, — попри земне тяжіння мене тягне до тебе, а не до землі.

Також не забувайте про "Поневолену", яка зараз "в процесі", але до фіналу залишилося не так вже й багато. 

Уривок із сьогоднішньої глави:

Додому йду розбитою. Хочеться лише пригорнути моїх хлопців і плакати, але Корній в садочку, а Олег на поминках. Тому вдома планую просто лягти й дивитися в стелю. Мало того, що я емоційно розбита, ще й почуваюся побитою фізично. Тіло ломить та морозить. Хочеться якомога скоріше лягти на ліжко та, можливо, навіть заснути.

Але біля дому мене зупиняє сусідка. Вона знову сидить на своїй лавці, але сьогодні має більш приязний вигляд.

— Добрий день! — плескає долонею поряд із собою. — Сідай, будемо знайомитися!

Мені хочеться мовчки пройти мимо, але варто мати хоча б одну людину серед місцевих, яка не ненавидітиме мене.

— Добрий день! — сідаю поряд з нею і лише тоді розумію, наскільки втомилася. Як фізично, так і морально. Зараз би на море, відпочити, поплавати в теплій воді, а не жити в постійному очікуванні жорстокого колишнього, який здатен на все.

— Мене звати Ольга Лук'янівна.

— Карина.

— То твій муж хлопчину убив?

Всім мирного неба та гарного вечора!