Привітусики, дорогенькі!

Час йде, а розділи ніяк не виходять. Але це не через те, що я лінуюся або не хочу писати. Хоча, не стану брехати, останні новини розбивають мене вщент й руки опускаються робити щось. Все здається безглуздим та непотрібним, марним… Але я пишу. Щодня. Хоча б по трохи, але пишу. І наступний, завершальний підрозділ другого розділу вже майже дописаний. Сподіваюся сьогодні-завтра вже опублікувати його.

Дався та й дається він мені нелегко. Загалом через те, що мені доводиться проживати давні спогади як з позиції Джуді, так і з позиції Алана (пощастило побувати у кожній з ролей).

Але, сподіваюся, вас не сильно засмутить чи напружить цей розділ. Писала його без страшних детальних подробиць.

Спойлер:

Чим далі він відходив від освітленого танцмайданчика, все більше й більше занурюючись у темряву літньої ночі, тим яскравіше відчувалася напруга, що зростала всередині. Міцні гучні баси ритмічно відбивали з колонок, наче пародіюючи його пришвидшене серцебиття. Галас навкруги заглушав шум океану й думки, що чорною хвилею накривали Алана. І добре, бо він не хотів знову чути в голові ридання Рейчел. Точно не зараз.

Перед очима спалахнув розмазаний по асфальту недопалок, а слідом за ним і власний коментар, за який йому навіть сп’янілому було соромно. По спині побігли сироти.

— Не дай боже з цією дурною щось станеться, — зірвалося з вуст тихе, ледь чутне гарчання.

Одна за одною в голову полізли страшні сцени, які могли розгорнутися перед ним на тому темному кам’янистому клаптику пляжу. Сцени, які точно відвідали голову Рейчел і які Алан так легко розвіяв, очевидно забравши собі.

“І нащо було туди пхатися? Невже освітлений бар не виглядає привабливіше за темний закуток? Стривай… А як вона там не сама? Трясця твоїй матері, Джудіт!”.

…Далі буде…

А на цьому поки все, дорогенькі,
дякую, що ви зі мною і...

...ще побачимося,
ваша Ві ❤