Бос І Полуничка.

Вітаю, мої любі Бубоньки!!!

Запрошую до ще одного
запального БОСА

Історія двох людей, які
захоплюють своєю
 відвертістю, чесністю та полонять спокусою .
 

КНИГА ТУТ




Уривок:
«Роман увійшов до офісу, і запитавши у Кіри чи приходив хтось на співбесіду, - отримав відповідь «так». Роман втягнув носом… аромат полуниці відгукнувся у ньому згадками про неймовірну ніч… про його полуничну Зеленооку красуню.
   Любове… Любове… Ти скрізь мені ввижаєшся…
   Проходячи повз кабінету Міли, Роман очманів. Невеличка шпаринка – відкривала перед ним дивовижну картину. Він приріс до місця, де зупинився. У нього мову відібрало. Єдине, що він міг так це шкіритися на усі тридцять два зуби.
   Любов! Оце так сюрприз! Вона в його офісі!
   Роман хотів увійти, але узявшись за ручку… все таки зупинився. Краще буде, якщо вона зайде до його кабінету.
   Так. Саме так.
   Роман швидко закрокував до свого кабінету на другому поверсі. Увійшовши до нього, він всівся у крісло і набрав на мобільний Мілу. Попрохавши її, привести потенційну працівницю до нього в кабінет, Роман відкинувся в кріслі і чекав… чекав…
   Як? Як таке взагалі могло статися?! Полуничко… Ти тут.
  Хтось постукав у двері і нерішуче зайшов. Роман сидів у кріслі, розвернутому від стола.
   — Можна?... — Нерішуче промовила Любов, і увійшовши до кабінету, зачинила двері.
   — Так, прошу. Сідайте. — Роман намагався не видати свого голосу, тому додав краплинку хриплуватості.
   — Дякую.
   Любов обережно пройшла до столу.
   Роман видихнув, і розвернувши крісло, промовив:
   — Привіт, Полуничко. — Самовпевнена та задоволена усмішка осяяли його обличчя.
   — Романе?! — Любов ошелешено дивилася на хлопця і не могла повірити своїм очам. — Ти мій бос?!
   Роман дивився на Любов, а в пам’яті спливали фрагменти їхньої шаленої ночі.
   Все треба повторити… все.
   — Так, Полуничко – Я ТВІЙ БОС! — Він вимовив все чітко, не припиняючи усміхатись.
   — Ні. Ні. І ще раз ні! — Любов похитала головою, наче гадала, що він міраж.
   — Так. Так. І ще раз так! — Засміявся Роман, підходячи до неї.
   Любов зробила крок назад, але це їй не допомогло. Його руки обхопили її талію, стискаючи владно… наче підкорюючи…
   — Відпусти! Негайно! — Вона уперлася долонями об його груди і знову промовила: — Відпу…
   Слова загубилися у його губах.
   Роман не вагаючись, підхопив Любов і посадив на стіл, не припиняючи цілувати її.
   Молодець, дівчинко… молодець. Відповідай мені…
   Любов забулася навіщо вона тут… Губи Романа вибили усі думки, окрім однієї – «я скучила». Вона відповідала з жадібністю, несамовито… ні про що не думаючи…»

Сторінка Букнет ***** Інстаграм ***** група Фейсбук ***** Сторінка Фейсбук