Як я й обіцяла, четверта частина циклу "Коли-скова" не забиралась, й вже готова до читання! Ця історія стала прямим продовженням книги "Коли співають півні", та буде останньою цієї саги "роду перевертнів".

Чоловік знову постукав, й двері відчинились. На порозі з’явилась молодиця у відвертій білій сукні, яка ледь прикривала її принади.

- Добрий день… - Мирослав «підняв щелепу» із землі, та ще раз обвів поглядом дівицю. Висока, струнка, й вродлива… Вона була як холодний дотик льодяного металу, який водночас обпікав й притягував до себе. Чорні довгі пасма волосся спадали з плечей на спину і груди, немов дикі ліани окутали тіло. Очі горіли зеленим полум’ям, та магнітом манили за собою…

Мирослав трухнув головою, та опустив погляд. Він сюди прийшов за іншим!

- Мені треба зілля! – Він випалив це, намагаючись не дивитись на відьму.

- Як тебе звати, любчику?

- Я?...Я – Мир! – Хлопець підняв очі до дівчини, й ще більше відчув енергію між ними: - Мирослав я!

- Що ж, Мирославе, заходь. Розкажеш яке зілля тобі потрібно… - Молодиця щезла в чорній порожнечі хатини, встигнувши тільки рукою поманити за собою.

Мирослав три рази спантеличено вдихнув та озирнувся по сторонах, ніби боячись, що хтось його тут побачить. Випалена поряд земля віяла холодом, а в окрузі не було жодної живої істоти, немов всі вимерли. Хлопець ще раз вдихнув, і перехрестившись, зайшов. Шкода, що його це не врятувало…

В середині хата виглядала набагато краще, ніж ззовні. Стіни були увішані чудернацькими картинами та різними сушеними травами. Невеличкий коридор одразу заходив до кухні, де розташувалась велика пічка та дерев’яний стіл, який був заставлений неймовірною кількістю пляшок та склянок. Ця невеличка кімната була схожа на лабораторію алхіміка, напевно окрім її господарки, яка котячим поглядом продовжувала спостерігати за Мирославом. Хлопець намагався не дивитись на відьму, але все одно кидав на неї поодинокі погляди, поки намагався знайти собі підхожий стілець.

- Мені потрібно зілля…

- Яке, любчику? Що ти хочеш змінити в цьому житті? Когось приворожити? – Молодиця ласкаво схилила голову на бік, та підійшла впритул до юнака. – Чи може тобі треба когось вбити?..

- Ні! Що Ви! Я не такий!

Червоні вуста відьми розтягнулись в посмішці. Вона відійшла до свого невеличкого «чарівного» столику, й обвела пальцем декілька банок:

- То що, тоді приворот?

- Ні… - Мирослав підняв погляд на відьму, й нарешті рішуче подивився на звабницю: - Мені потрібне зілля аби зачати дитину. В нас з дружиною не виходить.

- Он як… Тоді в мене є це.

Дівчина взяла невеличку пляшечку із зіллям фіолетового кольору, та стиснула її в кулаку. Відьма повільно підійшла до Мира, виляючи стегнами та зваблюючи своєю чарівністю. Вона опинилась впритул до хлопця, відкинувши назад чорне волосся. Юнак відчував як принади молодиці вперлися йому в груди, і як гаряче стало між ними. Серце стукотіло як  скажене, а долоні були мокрими від нестримного збудження. В мить Мирослав відчув як сила волі покинула його: він не хотів більше чинити опір чарам відьми. Він хотів лише її…

Це великий фінал, який розставить всі крапки над "і"!