Тільки що опублікувався 18-ий розділ , лишився ще один, останенький розділ, який буде на сайті зовсім скоро. Трошки хвилююся за фінал, бо споганити гарну (і не дуже) тенденцію можу я завжди. Після завершення "Меланхолійного вальсу" планується новенька публікація у дещо незвичному для мене жанрі, проте у житті треба спробувати все :) А поки - секрети! 

Традиційно уривок: 

Я намацала у кишені ключі, котрі берегла у квартирі з того часу, як бабуся померла. Ось вони і згодилися. Сходинки стали хлипкими, фарба з дверей вже облупилася від дощів та холодів, замок почав ржавіти — всього торкнулася невгамовна старість. Навіть вишневого садка. 

Але руки в рукавичках трошки тремтіли, я все не могла прокрутити замок достатньо сильно, щоб почути заповітне клацання. Зненацька мої пальці накрили інші — чоловічі і теплі-теплі, — а над вухом прошепотіли: 

— Я допоможу, гаразд? 

Кивнула, не знаючи, що відповісти. Замок визнав свою поразку та відчинився. Двері протяжно заскрипіли, наче після довгого сну. Зсередини війнуло старістю, трошки пліснявою та сухістю. Я видихнула, опустила руки та повернулася до Макса. Він стояв поряд — близько — і м'яко огортав мене теплом своїх очей. 

— Ходімо. Будемо ловити скарби мого дитинства. 

А ще у цьому розділі Стесі знову сіла за піаніно. Що саме вона грає, тут дуже важливенька штука, тому лишаю посилання на композицію, яку вона награє (просто тицьніть на назву): The Promise (slow) - Austin Farwell. 

Цьом.