Вже чотирнадцятий крок

Вчора трошки не встигла, але сьогодні публікую новий чотирнадцятий розділ до "Меланхолійного вальсу". До фіналу лишилося небагато, мабуть, розділів зо п'ять, але вони будуть найважчими для мене. Але нічо, з підтримкою все здолаю, а тим паче цю трошки меланхолійну зимову історію :)

 

Я не помітила завершення робочого дня, не помітила, як за вікном стало темно, як гул у коридорах то наростав, то стихав, наче морські хвилі. Відірвалася від екрану лиш тоді, коли у кабінет увірвався Макс та причинив за собою двері. Я втупилася на нього. Сьогодні він був не у якомусь зі звичних теплих светрів, а у справжнісінькій білій сорочці. Підкочені рукави — жарко, чи що? Але другою моєю думкою було те, що він у ній мав неймовірний вигляд. 

— Який ти елегантний сьогодні. 

Макс розплився в усмішці та провів пальцями по волоссю. 

— Знав, що ти більше заціниш, ніж ті гриби з міністерства. 

— Печиво я теж зацінила. І твій почерк. Мабуть, треба було тобі щось лишити, але я все з'їла. 

— Радий, що тобі припало до душі і печиво, і мій почерк, міс Марпл. 

Він підійшов ближче і глянув на екран. Я якраз згортала всі віконця та вимикала комп'ютер. 

— Годі тобі. Здогадатися було неважко. 

— Тоді здогадайся, чого я прийшов, — Макс розвів руками і примружив карамельні очі. Я впала назад у крісло і схилила голову набік. 

— Ми підемо додому? 

— До кого? 

— Кожен до себе

Запрошую всіх до читання. Цьом.