Вчора трошки не встигла, але сьогодні публікую новий чотирнадцятий розділ до "Меланхолійного вальсу". До фіналу лишилося небагато, мабуть, розділів зо п'ять, але вони будуть найважчими для мене. Але нічо, з підтримкою все здолаю, а тим паче цю трошки меланхолійну зимову історію :)

 

Я не помітила завершення робочого дня, не помітила, як за вікном стало темно, як гул у коридорах то наростав, то стихав, наче морські хвилі. Відірвалася від екрану лиш тоді, коли у кабінет увірвався Макс та причинив за собою двері. Я втупилася на нього. Сьогодні він був не у якомусь зі звичних теплих светрів, а у справжнісінькій білій сорочці. Підкочені рукави — жарко, чи що? Але другою моєю думкою було те, що він у ній мав неймовірний вигляд. 

— Який ти елегантний сьогодні. 

Макс розплився в усмішці та провів пальцями по волоссю. 

— Знав, що ти більше заціниш, ніж ті гриби з міністерства. 

— Печиво я теж зацінила. І твій почерк. Мабуть, треба було тобі щось лишити, але я все з'їла. 

— Радий, що тобі припало до душі і печиво, і мій почерк, міс Марпл. 

Він підійшов ближче і глянув на екран. Я якраз згортала всі віконця та вимикала комп'ютер. 

— Годі тобі. Здогадатися було неважко. 

— Тоді здогадайся, чого я прийшов, — Макс розвів руками і примружив карамельні очі. Я впала назад у крісло і схилила голову набік. 

— Ми підемо додому? 

— До кого? 

— Кожен до себе

Запрошую всіх до читання. Цьом.