Новорічно-Різдвяна казка. Частина ІІ — Знижка!!!

                                            Вітаю, любі мої!!!   

Сьогодні діє знижка 2 частину історії Вікторії та Станіслава.            Анотація.

Вискочивши заміж практично за незнайомця, Вікторія зірвала, як заручини, так і плани тітки. Рятуючись від знавіснілої Руслани, так несподівано стала дружиною маловідомого чоловіка. Наче все добре, та дівчина не може прийняті такі різкі переміни й звикнути, до них. До останнього сподівалася, що переборе свій потяг до привабливого незнайомця, який так зненацька став її чоловіком, та різдвяна ніч змінила все. Тепер Стас уже не фіктивний чоловік Вікторії, а справжній і в нього до дружини свої вимоги, які зовсім не до вподоби Вікторії.

Тільки ледь повірила законному чоловікові зібравшись по справжньому за нього заміж, як застала його з іншою у їхній спальні...

                                                        Уривок.

Руслана вийшла з будівлі заводу, на високі сходи. Покинувши теплий офіс, жінка куталася у довгу шубу. На дворі стояв собачий холод. На жінку вже чекав автомобіль, як раптом її увагу привернув незрозумілий шум.

 Вона оглянулася і не повірила своїм очам. У двір в’їхав військовий позашляховик брата. Руслані здалося, ніби це марево. Та подих все ж перехопило. По тілу пробігся морозець. На мить здалося, що це Павло. Враховуючи, як авто в’їхало та припаркувалося. Лиш брат так їздив і лише в не дуже хорошому настрої. — Ні цього бути не може, про себе подумала білявка, поволі приходячи до тями. Бо не могла розібрати, де її вигадка, а де реальність. Коли ж у двір в'їхав автомобіль Станіслава. Збагнула. — Щось тут не так.

 Вікторія вийшла з авто, забравши, сумочку та ноутбук. Оглянулася на авто чоловіка. В душі все кипіло. Адвокат та Станіслав теж вже стояли на вулиці.

Руслана побаченою картиною була заскочена. Цього Вона аж ніяк не чекала, бо слова племінниці сказані у п’ятницю, сприйняла не більше ніж блеф. Вона так і залишилася стояти на сходах.

Станіслав та Михайло підійшли до Вікторії. Хомин дивився на дружину не зводячи очей. Вона ж лише мимоволі глянула на нього. Закривши авто на центральний замок, звернулася до адвоката, ігноруючи чоловіка.

— Ходімо Михайла Генріховичу, нас вже чекають. — Вказала поглядом на сходи дівчина.

— Вікторіє Павлівно, Станіслав, відклав свої справи та залишається з нами. — Повідомив адвокат.

Дівчина перевела погляд на чоловіка і про себе подумала. — Дуже щедро.

— Дякую, коханий. — Лукавим голосом кинула. — Мені надзвичайно приємно.

Те, що в її голосі добре чувся сарказм, дратувало Хомина, та зараз мусив поводитися пристойно.

Вікторії теж нічого іншого не залишалося як прийняти його допомогу.

— Що ж, ходімо, — холодно кинула, бо знала зараз буде не до Хомина.

У трьох піднялися по сходах. Руслана ж стояла мов воскова фігура й зухвало дивилася на них.

— Я не зрозуміла, тут, що музей?!! — Відразу почала репетувати блондинка з розлюченою гримасою на обличчі.

— Добрий день, Руслано Григорівно! — Привіталася Вікторія. — Не влаштовуйте істерик. Я вас попереджала, що від сьогоднішнього дня я працюватиму, як рівноправний співвласник.

— Ти не можеш працювати тут. Ти божевільна. — Заверещала Руслана.

— Твоя куплена довідка, може потішати лише тебе, тьотю. — Оглянулася й звернулася Вікторія до мужчин. — Ходімо. — Впевнено подалася у приміщення, а чоловіки за нею.

Руслана приголомшена поведінкою племінниці поспішно кинулася за ними. Як тільки вони опинилися у фоє, Руслана заволала.

— Охороно! Охороно!

З дверей на яких висіла табличка «Охорона», вийшли двоє атлетичної тілобудови мужчин. Одягнені у чорні костюми та білі сорочки з краватками. Охоронці підійшли ближче до Руслани та зупинилися.

— Чому стоїте? Ви, що не бачите, у нас сторонні?!!

Двоє охоронців великими очима дивилися на Вікторію, а потім глянули один на одного. Лисий чоловік привабливої зовнішності зауважив.

— Але ж це, Вікторія Павлівна.

— Ти тупий? Я ж сказала сторонні. — Знову волала Руслана. — Вивести їх, негайно!

Охоронці знову переглянулись, бо ж обоє знали, хто така Вікторія. Жоден з них не наважився навіть поворухнутися. Скориставшись розгубленістю охорони, Вікторія подалася до ліфта. Михайло та Станіслав за нею.

 Біля ліфта дівчина зупинилася і глянувши на тітку, звернулася до неї.

— Руслано Григорівно, нам потрібно поговорити...

— Ви бовдури? Чому стоїте? Чи бажаєте звільнення? Премії у вас уже знято. — Зірвалася Руслана, а потім знову почала наказувати, та цькувати чоловіків, мов бійцівських собак. — Вивести їх, я сказала.

 Охоронці неквапливо підійшли до людей біля ліфта.

— Вікторіє Павлівно! — Невпевнено заговорив лисий. — Вибачте! Нам дуже прикро, але залиште, будь ласка, територію.

Вікторія разючо зеленими очима глянула на лисого охоронця, від чого той зніяковів і дуже тихо попросив.

— Будь ласка, дуже вас прошу.

Вікторія важко зітхнула, й глянула на адвоката, запитуючи як діяти далі, бо розуміла охоронці лише виконують свою роботу, і звичайно не бажали, щоб їх звільнили.

— Ходімо! — Впевнено промовив адвокат, та повернувшись підійшов до тітки дівчини, так само впевнено звернувшись до неї. — Руслано Григорівно, ви не маєте жодного права поступати так з, Вікторією. Вона має такі самі права на завод, які ви, ба навіть трохи більші.

— Що? — Зірвалася Руслана. — Ти взагалі помовчи. Ти звільнений і свої казочки розповідай в іншому місці.

— Вибачте, та я працюю на, Вікторію Павлівну.

Руслана розійшлася істеричним сміхом.

— Ти працюєш на це ходяче лихо..? Що ж, вітаю! Тільки чим вона тобі платитиме, мені аж цікаво? Теж мені бізнес вумен.

Вікторію охопило зло. Більше приниження вона терпіти не буде, занадто багато, Руслана собі дозволяє. Вона поаплодувала тітці.

— Браво, тьотю! У тебе не погано виходить, клеїти... — дівчина оглянулася на охоронців, і замовкла, не бажаючи принижувати тітку.

— Що ж, ти забрала батьківський завод, залишивши мене ні з чим. Вітаю! Тільки твоє нахабство перейшло всі здорові та розумні межі. З мене досить! — Вікторія підійшла в впритул до тітки. Холодним поглядом заглянула їй в очі. — Не ображайся потім. — Впевнено, і так щиро попередила тітку. — Я відповім щирою любов’ю на твою зухвалу любов, кохана тьотю.

— Та що ти можеш?

— Замовкни! — Наказала впевнено і спокійно племінниця. — Та послухай мене.

Руслані на мить здалося, що перед нею сам Павло, а не його дочка.

Вікторія впевнено заговорила далі.

— Звільни батьків кабінет, іще будь готова до зустрічі З новим власником.

— Та ти... — Почала Руслана.

— Не перебивай! — Знову наказала Вікторія, таким холодним командирським тоном. Що навіть усі чоловіки переглянулися. Хоча вона не кричала, а говорила надто впевнено та виважено, а тоді вже спокійніше додала. — Тепер, я все сказала. — Перевела погляд на чоловіків з якими прийшла сюди, та зовсім іншим тоном попросила. — Ходімо. — Впевнено піднявши підборіддя до гори, рушила до виходу.

                                  Зимова казка Вікторії та Станіслава

                           Рада вітати вас на своїй сторінці.