Привіт всім сонечкам. Сподіваюся, всі здорові та в порядку, бо це зараз чи не найважливіше. Навіть попри скрутні холодні часи, продовжую прокладати стежки у сюжеті Меланхолійного вальсу. Зловила світло та додала розділ (потішила своє самолюбство, що хтось може його навіть чекати). Чекаю на всіх. Цьом. 

 

Я зупинилася посеред алеї та підставила долоню. На неї впала сніжинка, а потім ще кілька. Вони завмирали на моїй шкірі, заледве видні під високими круглими ліхтарями. 

— Глянь! Вони ж прекрасні. Хоча їхнє життя прямо зараз завершиться на моїй долоні. 

— Хочеш змусити себе переживати, що прирекла на смерть три сніжинки? — Макс глянув то на мою долоню, то на мене, наблизившись і схиливши голову. Його погляд змусив мене зашарітися і сховати мої власні очі. 

— Я ж кажу — у мене графік. Сьогодні не день переживати та боятися. 

— А що сьогодні за день? 

— День волі. Хоча це у нього тільки теоретично.