Новини і емоції)

Вітаю, любі мої читачі! 

Хочу поділитись новинами )

Моя історія “Булочки для Рок-Зірки” вже йде до завершення.  Ще два розділи - і фінал. Тому емоції зараз там - мов бурхливий океан, а герої ходять просто лезу бритви, ризикуючи втратити одне одного назавжди тому, що надто прислухаються до своїх тарганів в голові та до людей, яким, особливо в таких справах, довіряти не можна. 

Уривочок: 

Дем прокинувся і довго не міг наважитись встати з ліжка. Вчорашнє здавалось йому сном, і хотілось, щоб навіть спогади про нього минули. А коли врешті наважився, і вже з кухні спитав Ніка, що йому, чай чи каву, той не відповів… 

Поставив чайник і пішов до своєї спальні, яку віддав Ніку. 

Тигр вже не спав. І по тому, як він старанно виводить щось в блокноті, Демид зрозумів, що вчорашнє, на жаль,було не сном. 

“Будь ласка, відвези мене до лікаря. Я так більше не можу!”  – стрибала букви на листочку. 

Дем взяв блокнот і почав писати “добре”, потім зрозумів, що робить дурість, віддав блокнот Ніку. 

 – Звісно відезу. Зараз кави вип'ємо і поїдемо. Все буде добре. Твій писклявий голосок ще встигне мені набриднути!  – і, не чекаючи нових записів, швидко пішов на кухню. Самому треба було прийти до тями, настільки розчарований був, що обидві надії (одна  – на сон, інша  – на те, що вранці все пройде) не справдилися, що ладен був вити, мов голодний пес вночі. 

Варто слухати своє серце. Саме воно вкаже правильний шлях… Віримо, що так станеться і з героями цієї історії.

Нагадаю, що по завершенню передплати книга буде продаватись дещо дорожче, тому саме час почати читати за більш вигідною ціною) 

***

А тим часом набирає обертів моя новинка 

(Щоб відкрити - тисніть на картинку)

Вже 11 розділів готові розповісти вам про пригоди відчайдушної медсестри Ані, яка, незважаючи на всі свої життєві труднощі, не втрачає оптимізму та почуття гумору)

Уривочок:

Сьогодні перед зміною на “Швидкій” в мене ще прийом. В своєму кабінеті я нарешті кілька хвилин перепочиваю, аж тут залишки моєї особистої нірвани безжально руйнує делікатний стук в двері. Не дочекавшись мого “можна” до палати зашкандибує молодий чоловік років тридцяти. 

– Анна Сергіївна? – широко посміхається і вмощується на стілець. – В мене ось, нога… травмована. Вас радили, як найкращого спеціаліста. 

– Дуже приємно, що радили. Тільки я працюю не з травмами, а з відновленням. 

– Так-так, мені треба ногу… відновити. – видає візитер. 

Мене це не особливо дивує, пацієнти часто плутають свої діагнози, призначення, назви ліків. 

– Добре, сідайте будь ласка, зручніше, я подивлюсь. 

Надягаю рукавички, закочую штанину. 

Таак, нога як нога. Я не бачу ознак травмування. Розминаю обережно. Ознак больового синдрому теж немає. Це що,жарт якийсь? Чи хтось на безкоштовний масажик вирішив завітати? 

Підводжусь. 

– Шановний, ви хто і чому сюди прийшли? – впиваюсь поглядом в очі, які “пацієнт” враз в Сірка позичає. 

– Е…я… Дмитро… і я хотів би вас запросити… на вечерю. 

– Що? Який ще Дмитро? Ви жартуєте? Я на робочому місці! – вибухаю. 

– Дмитро Коваленко. Ваша мама, Іраїда Павлівна сказала, що ви не проти… То як, повечеряємо? 

Он воно що! 

Дмитро Коваленко – син маминої подруги. Тобто Іраїди Павлівни подруги. Вон мені вже другий місяць розповідає, який він успішний, гарний і добрий. А тепер вирішила мені подаруночок зробити! 

– Знаєте що, Дмитре! Я працюю в дві зміни. В мене один вихідний в тиждень! І єдине бажання – виспатись! Як ви думаєте, мені до вечері? 

– О, а Іраїда Павлівна…

– А Іраїда Павлівна вже не працює, на пенсії вона. І їй дома, мабуть, нудно. Не хочете її запросити?

Дивлюсь, як помідорно-червоний “пацієнт” поспішно зашнуровує черевики. 

В двері виїжджає візок з Ведмедем. 

– Що тут? Він тебе дістає? – стурбовано питає і зміряє “сина маминої подруги” таким поглядом, що той кидає ті шнурки і швидко зникає з кабінету. 

– Ви не в палаті маєте бути? – роздратовано кидаю. Ведмідь ту ні при чому, але ситуація з невдалим “сватанням” Іраїди Павлівни просто вивела з себе. Це ж треба, спочатку такого “гарного” синочка мені виховала, а тепер ще й кавалерів шукає! Просто немає слів! 

– Не кипятись, Миш! Ти так голосно кричала, що я подумав, в тебе проблеми. – що це, винуватий погляд? Він вміє відчувати провину? Ні за що не повірю!

– Дякую за турботу! Все добре! 

– Тоді можемо продовжити тренування? 

– Коли прийде ваш час по графіку – так! 

– Як скажеш, Миш. Чекатиму в палаті. 

– Не називай мене так! – сердито кидаю, але бачу тільки металеву спинку його візка вже в дверях. 

І чого це я? Нерви останнім часом ні к чорту! 

***

Запрошую до читання! Приємних вражень )