Чи можливо закохатися у мороці?!!

                                     Вітання, мої любі!

Справді, а чи можливо закохатися у темряві?

Більшість з Вас скаже, що ні. Як можна закохатися на осліп, якщо ти не бачиш того хто поряд..? — Це не можливо...

Чи все ж можливо?

Злата теж вважала, що це не реально. Так не буває, та після двох тижнів зустрічей у повному мороці, переконалася у протилежному.

Вона й досі практично не знає, хто поруч, та залишатися без свого таємного шанувальника не бажає.

Анотація.

Зрада нареченого, з найкращою подругою... Тиск батька щодо весілля... Все це гнітить Злату.

 У відчаї дівчина втікає, як з дому, так із країни. На чужині не витримує і таки повертається. Та не додому, а до батькової сестри.

 Відразу по поверненні в життя дівчини вривається таємничий шанувальник, який кожного дня присилає їй квіти, запрошує на побачення. Та усі побачення та візити чоловіка відбуваються у суцільній темряві та мороці. Таємничий візитер постійно нагадує дівчині про невиконану обіцянку, яку вона дала йому. — Але хто він? Злата втямити не може. Дівчина боїться, що це можуть бути посланці батька, який при усім бажає аби весілля з Денисом, таки відбулося...

Постійний страх супроводжує дівчину, адже вона жодного разу не бачила обличчя чоловіка, який обіймає її та цілує. При симпатії, що зароджується до незнайомця Злата не знає, хто поруч. Хоча усвідомлює, що закохується наосліп. Страх, невідомість та темрява, стають її постійними супутниками.

                                Злата та Нестор

                                          Уривок.

Чоловік підійшовши присів на підвіконня поруч, легенько торкаючись до її тіла, обережно пригорнув до себе.

— Злато, пробач. — У пів тону пробасив він. — За все пробач. Не хотів тебе скривдити та образити. При усім, я мав поводитися по іншому. — Чоловік перевів подих, здавлено додавши. — Бажання бачити тебе своєю, воно надто сильне і затьмарює розум... — Чоловік витримав паузу, а по ній тихо кинув. — Я з тієї першої нашої зустрічі, марив тобою, але не врахував того, що ти можеш не відповісти мені симпатією. Я навіть думки про це не допускав. — Вибач, якщо зможеш... — Важке зітхання зірвалося з грудей чоловіка. — Мені прикро... Ти говорила це все з самого початку, та я гадав, це крики гордості, справді припустити не міг, що можу бути тобі не приємним. Вибач, що надокучав.

Чоловік відпустив Злату з обіймів, ніжно торкнувся її щоки легким поцілунком, тихо красивим басом прошепотів.

— Не тримай зла, Золота дівчинко.

Піднявшись Нестор зітхнув, додавши.

— Якщо ти передумаєш, і захочеш мене бачити звернися до Сан Санича.

Повернувшись чоловік зник у мороці, очевидно крокуючи до дверей.

Злата задихалася від відчаю. Не хотіла аби він йшов. Не бажала залишатися без нього, не зважаючи на його владність.

— Не йди... — Зірвано кинула йому навздогін з відчаєм. — Будь ласка.

У кабінеті повисла не коротка пауза, тільки шелест дощу приглушував тишу.

— Ти впевнена, Злато? — Прозвучав з темряви суворий голос короля мороку. — Якщо я зараз не піду, то схоже більше не повториться. Не допоможуть ані твої благання залишити тебе, ані відпустити. Ти будеш моєї навіки. — Витримавши ще одну не коротку паузу, чоловік продовжив. — Я відпустив тебе у п’ятницю, ти не пішла... Сьогодні ти просиш мене залишитися...

Чула як чоловік зітхнув і знову продовжив.

— Ти впевнена, що хочеш аби поруч з тобою залишався, такий чоловік як я? — Боягуз, який ховається в мороці? Самолюб, який окрім себе, нікого не любить, і якого не хвилюють думка та бажання інших, а ще зажерливий та затятий власник, якого хвилюють виключно свої інтереси? Раджу добре подумати, і розібратися у собі та своїх бажаннях.

Знову повисла важка пауза, по якій здавлено зазвучав голос Нестора.

— Злато, я такий як є, і іншим не буду... А з твоїх слів я зрозумів, що ти хочеш бачити поруч зі собою чоловіка з іншими якостями, я таким не буду ніколи.

Ці слова різали без ножа. Злата мовчки ковтала сльози, вдивляючись в темряву. Вперто не бажала аби він йшов. За ці два тижні звикла до нього, навіть такого імпульсивного та непередбачуваного, в душі плекала надії, що він інший, адже її поведінка стосовно нього, теж була далеко не ідеальною. Повільно піднявшись йшла до дверей, біля яких стояв він.

— Не йди. — Здавлено з відчаєм вимовила.

— Злато, я востаннє прошу, добре подумай, якщо я не піду сьогодні, ти можеш мене більше ніколи про це не просити, ти це розумієш?

Дівчина довго мовчала все обмірковуючи. Миритися з його скритністю не хотіла, тому у пів тону запитала.

— Якщо ти залишишся, ти й надалі будеш приховуватимеш своє обличчя?

— Буду, Злато. — Це триватиме доти доки цього вимагатимуть обставини.

— Але ж це ненормально?!!! — Обурилася дівчина.

— Злато, ти або приймаєш мене таким яким я є, або я не бачу сенсу залишатися...

Дівчина мовчала, їй це все не подобалося, та все ж залишатися без нього не хотіла.

— Гаразд! — З викликом кинула вона, проковтнувши ком страху, що таки залишався. — Я згодна, але...

                                        Рада вітати, Вас, на своїй сторінці.