Електричні ліхтарі перетворювалися на гасові, і на кожній вулиці ковані ліхтарні стовпи були особливі, ніби жителі змагалися між собою. Ліхтарі горіли досить яскраво і відкидали химерні тіні, що неначе жили якимсь від’ємним від людей життям. Така тінь може втекти від свого власника і піти гуляти нічними вулицями чужого міста, що існує паралельно до їхньої реальності.

Чим далі, тим чіткіше ставало зрозуміло, наскільки це місто суттєво відрізнялося від того, яким було їхнє рідне майже два століття тому. Вероніка відчувала, що йому не судилося пережити дві світові війни, та й насправді їхня історія розійшлася значно раніше за епоху, в якій вони зараз мандрували. Деякі вузькі вулички, якими вів їх Григір, більше архітектурно походили на старий Львів, аніж на столицю, а на вивісках частіше зустрічалася латиниця замість кириличних шрифтів. Мешканці цього міста лягали значно пізніше, ніж удома, і не боялися крадіїв чи грабіжників. Бо люди, які їм зустрічалися, були вбрані модно і дорого, хоча й дуже незвично як для вихідців із умовного майбутнього.

Вероніка глянула на своє відображення у вітрині і побачила, що вбрана в інше пальто, а на голові має вигадливий капелюшок. Перехід непомітно змінив їхній одяг, щоб не виділялися серед місцевого населення. Григір прийшов до цього міста таємно і зовсім не прагнув, щоб його візит став надбанням громадськості.

Вероніка лише одного разу мандрувала так далеко і розуміла, наскільки складно підтримувати таку ілюзію. Чи не ілюзію?..

Дівчина торкнулася рукава, і на дотик натуральна тканина відповідала побаченому. Григір справді зумів перевдягти їх, коли вони утрьох минали відкриту присмерками браму.

А от Маркіяна всі ці перетворення мовби зовсім не обходили. Його увагу більше займали тіні від ліхтарів. Щось він бачив у їхньому русі, непримітне для Вероніки. Хоча вони багато чому навчалися, але талант у кожного був свій. Якщо Вероніка добре відчувала часові розгалуження, то Маркіян мав розвинене бачення, явно не доступне звичайним людям. І дівчина не хотіла б побачити, як він скористається своїми вміннями, якщо доведеться битися.

– Григоре, за нами стежать, – неголосно сказав Маркіян, кивнувши на порух серед тіней.

– Не стежать, зустрічають, – у голосі Григора зараз не було емоцій, лише шалена концентрація, бо це він самостійно привів своїх послідовників сюди і в його руках тримається нитка, яка дозволить повернутися.

Григір привів їх до району, освітленого менше за інші і геть порожнього, хоча за стінами будинків відчувалося життя. Ліхтарні стовпи були лише на вході і ще два трохи подалі. Всі інші вогні оселилися біля дверей і між вікнами у кованих клітках. Саме так відчувався Вероніці відгомін шелесту полум’я – поневолене і навіть зневірене, бо вже втратило надію повернути собі свободу. Дівчина повела плечима, відганяючи недобре передчуття.

– Я маю до вас прохання, – на мить у голосі Григора просковзнула невпевненість. – Якщо я скажу, щоб ви пішли, ви маєте мовчки це зробити. Жодного слова там не мовте і нічого не торкайтесь.

– Ми ж не в минулому, правда? – озвався Маркіян. – Подорожі в часі майже неможливі. Лише доторк до спогадів.

– Так, ми не в минулому, – Григір зняв свій перстень і простягнув Вероніці, у полиску від ліхтаря веселково блиснула нитка-павутинка, прив’язана до прикраси і чогось у далині. – Назад поведеш ти.

Вероніка обережно взяла перстень, розуміючи, що повести додому ця нитка може як трьох, так і їх двох. І незворушністю погляду зараз Григір їх не ошукає. Він справді не знає, що чекає на них у цьому, такому відмінному від їхнього світі.

– Добре, – мовив Григір, коли вона сховала перстень у внутрішню кишеню пальто. – Ходімо. Тримайтеся за мною. І пам’ятайте: жодного слова. Навіть у вітанні чи прощанні.

Він краєм тростини, яка була модним аксесуаром до його костюму, тихенько постукав у двері найближчого будинку.

У відповідь на стук поворушилася металева ящірка, яка була кільцем на дверях, глянула на новоприбулих смарагдово-золотими очима і шмигонула по дверях, перебираючи лапками.

Вероніка здивовано кліпнула: їй здалося, що за зачарованою ящіркою залишається нетривкий золотавий слід із тайнопису від дотиків лапок і хвоста. І де зникла ящірка, знайшовши щілину, вона теж не помітила. Була – і нема.

***

Чарівні подорожі і небезпеки у фентезі "Діти Смерку"