Це розділ, який не увійшов до книги «Кремінь». Дехто з читачів прочитав, а дехто не встиг. Виношу його в блог. Коментарі закриваю.
До читача
«Любий читачу, якщо ти дочитав аж сюди, значить історія Володі, він же Оселедець, він же Кремінь, він же Соколине око – зачепила тебе настільки, що ти придбав цю книгу і читаєш ці рядки. Я вирішила звернутися до тебе, бо ця книга присвячена конкретній людині і написана в пам'ять про неї. Коли почалося повномасштабне вторгнення, перше, що зробила – це дала собі обіцянку, що ніколи не писатиму на тему біди, яка кожного дня стрясає наші душі, однак у березні сталася втрата. Країна втратила захисника. І не одного. Спочатку я хотіла присвятити цю книгу винятково йому, адже його смерть сколихнула душі не однієї тисячі людей.
Йому було двадцять вісім. Він перебував за кордоном, коли на нас летіли бомби. Покинув успішний бізнес, дівчину, сказав матері: «Не плачте». І не повернувся. Він два тижні пролежав під Херсоном. Його не можна було забрати. Батько бачив тіло сина, але вдіяти нічого не міг. Лиш після складних, тяжких боїв, відвойовуючи клаптик за клаптиком, його тіло вдалося забрати додому.
Він не залишив по собі нічого. Лишень згадку. Пропали гени, які б дали прекрасне, розумне покоління.
Я хотіла, щоб він жив на сторінках моєї книги, втілився в образ Володьки. А тепер я присвячую її всім хлопцям, які не змогли вчасно пристроїти свої гени. Це колосальна втрата. Бо настанови Таточка Володя виконав, а скільки таких, що не лишили по собі жодного сліду. Втрата генофонду захмарна. Гинуть найкращі. Без перебільшення.
На написання цієї книги мене надихнула розмова, яка відбулася в травні. Правильніше, спочатку я сильно обурилася. Як матір, мені страшно уявити, що колись мої сини підуть під кулі. Я до скреготу зубів боюся, що вони отримають у спадок цю боротьбу. А ще мене страшило наскільки інша, чужа матір, легковажно розпоряджалася життями чужих дітей. Якщо її сини не воюють, то чужим можна помирати – їх не шкода. Саме з цього почалася книга. З обурення.
Я писала її від травня. Сподівалася, що, коли допишу, ми вже відсвяткуємо перемогу. На жаль, я також була легковажною. А ще мрійницею. Однак, продовжую мріяти далі. Сподіваюся, що і ти зі мною, любий читачу.
Незабаром ми зустрінемося на сторінках нової книги, тому нагрібай в кишені натхнення і радощів – на нас чекає нова пригода.»
