Начитавшись гарних коментарів та книжок, я написала і зараз публікую четвертий розділ для «Меланхолійного вальсу». Так, я вирішила трошки познущатися над героями, але хто з авторів такого не любить, я вас прошу! Попелюшка он скільки терпіла... Не кажу вже про Сплячу Красуню, котра спала сто років. 

Але Стесі у мене не Спляча Красуня (окей, зробимо комплімент, приберемо просто Спляча), а Макс не принц (хоча все ж прекрасна зачерствіла солодка булочка!), проте всі заслуговують на своє щастя. 

«Я відвернулася від вітрини, аби не споглядати журбу Каті за солодким — це була її єдина пристрасть. Нічна осінь змішалася у повітрі із запахами кави та випічки. 

Зненацька мій погляд зачепився за знайому високу постать. Я заціпеніла. Макс не бачив мене. Він стояв біля краю тротуару, приклавши телефон до вуха і щоразу коротко кивав, ні слова не вимовляючи. Тепер, коли він не дивився на мене, я могла ще раз оглянути його в примарному, трошки ефемерному світлі міста: він був високим та широкоплечим, як і мріяла колись моя сестра. Розбурхане вітром волосся безладно стирчало вусібіч, закриваючи лоб. Здається, в другу нашу зустріч він знайшов вдома гребінець. А карамельного кольору очей я не бачила. Як і він не бачив мене». 

Поки я набираюсь ідей і всяких цікавинок, як розважати себе і всіх одразу (не одній ж мені цікавинками балуватися) і чекаю якогось там вільного часу, всім бажаю мирного та теплого вечора. 

Au revoir ❤️