Коли я почала публікувати "Що водиться в українських лісах" друзі жартували, мовляв: тривоги починаються, коли Віра сідає готувати наступний розділ до публікації. А тепер не смішно. Нікому.
Коли я почала "Срібний Мізерикорд" в моєму місті текло звичайне життя, не було навіть війни на сході. Я писала про вигадану війну у вигаданому світі. Мені це здавалося таким романтичним, коли життя обох на вістрі меча, коли ніхто не знає чим закінчиться наступний бій, чи облога, коли головна героїня шукає спокою, але лінія фронту завжди вигинається в її бік і вона змушена приймати бій.
Зараз я сама відчуваю себе своєю Тарен, котра завжди на лінії фронту, де б вона не була. Якщо вона в палаці, його візьмуть в облогу, якщо вона вдома, морем прийде ворог. Але вона не тікає і тільки коханий не дозволяє їй самій взяти зброю до рук.
Цей блог, мабуть, не найкраще, шо я можу написати, бо я не розумію що писати, я повинна, бо виходить третя книга Мізерикорду і я зроблю все, щоб вона була опублікована. Я розгублена, залякана, розбита, але моя творчість і мої читачі — те, що дає мені сил жити і триматися за свою прозу, як за останній зв'язок зі світом. З тим світом де під завалами не гинуть люди, з тим світом, де діти сплять у своїх ліжках, а не під сходами, з тим світом, де працюють біля розкішних панорамних вікон, а не збиваються всім офісом в кухонці, між несущими стінами...
Я не поїду з рідного Запоріжжя, я буду працювати навіть підчас ядерного удару, бо я — це мої книжки.
Так, про що це я, позавчора був опублікований пролог книги "Тьмяне Сяйво", сьогодні перший розділ, буде кохання, буде війна, буде неймовірний біль і морські баталії.
Розділи, як і раніше, публікуються через день. Я зроблю все, щоб не зірвати цей графік, обіцяю.