— Маєш такий вигляд, ніби замислила щось нехороше, — заявив він. 

— Вибачте, як я можу до вас звертатися? — не витримала. Ну скільки ж можна таке терпіти?

— Марк, — мовив він, — Марк Олександрович.

Я аж пирскнула зі сміху. Серйозно? Цей лушпинь невихований ще й хоче, аби я до нього отак зверталася? Ага, зараз!

— Слухай, Марку, — насупила брови, дивлячись в дзеркало, — а яке твоє діло? Так, замислила. Заміж зібралася. Ось і все.

— Заміж, — несподівано зареготав він. — Ти хоч знаєш, скільки йому років, дурна?

Я аж задихнулася від обурення! Дурною він мене обізвав, бач!

— Сам дурний! — така образа клекотала в душі, що аж сльози на очах виступили. — Я все Ярославу Степановичу розповім!

— Господи! Ну точно дитя! Скільки тобі років? Хоч вісімнадцять є?

— Мені двадцять один!

— А виглядаєш на чотирнадцять. Тебе що батьки не годували?…

Марк заткнувся несподівано. Я не одразу зрозуміла чому. А потім все ж до мене дійшло. Мабуть, Ярослав Степанович йому все розповів! А в мене ж нібито "батьків немає"! Увімкнула всю свою акторську майстерність. Прочинила рота, потім надула нижню губу, сльози видушила, стала схлипувати. Обличчя не закривала, навмисне дивилася жадібно в ті темні очі крізь дзеркало заднього виду, аби цього довбня відчуття провини згризло. Він зиркав на мене стурбовано, мабуть, хвилювався. Шкода, що не бачила його обличчя повністю. Лише очі, але й по них було помітно, що він шкодував про свої слова.

— За що? — пропищала й все ж затулила обличчя руками.

— Вибач, — сказав винувато, — не хотів. 

Це уривок з нового розділу, який уже є на сайті! Приєднуйтесь, попереду ще багато цікавого!

Посилання ТУТ.