Вітаю, мої любі! 

Сьогодні завершилася історія, Владлена та Маріанни.

Це перша історія, яка публікувалася в процесі написання.

Створення цієї історії принесло мені, море позитивних емоцій та вражень. Писати цю історію виявилося повчально та цікаво. Для себе відкрила багато цінних моментів, про які навіть не замислювалася, які є невід'ємною частиною повсякденності.

Запрошую вас перенестися у часі, на три століття назад. Здається не так багато, за те скільки відмінностей від сучасної реальності.

       Анотація.

Невинна поїздка на розкопки та пошуки золота, пана Вержинські, обернулася для молодої дівчини, айтівця за фахом, та археолога за другою освітою, подвійним потрясінням. Першим стала зрада нареченого. Другим те, що втікаючи від всього і себе самої в темряві, дівчина провалюється у яму...

 Наступного ранку на світанні на допомогу Маріанні приходить чоловік з дивним говором та у дивному одязі. Чоловік допоміг дістатися до села. Дівчина так мріяла, що зараз сяде в маршрутку та поїде додому, та раптом з жахом усвідомлює, що якимось дивним чином опинилася на початку XVIII століття. Дівчина перенеслася в часі на триста років назад? Які випробування та пригоди її чекають? Чи вдасться тепер повернутися у свою реальність? Невже вона таки залишиться тут на завжди, та буде змушена стати четвертою дружиною нелюдяного Пана Касіяна Вержинські..?

Уривок.

Сідай до столу. — Наказала подавшись з ночвами на двір.

Маріана пробіглася поглядом по собі. Як вона дивно виглядала у цьому одязі, який буквально висів на ній. Колись отак в школі переодягалися, як з класом ставили п’єсу Кайдашева сім’я.

Увійшла Мотря й відразу подалася до печі.

— Поки знахарка прийде, підкріпися.

Жінка подала гарячий узвар з сухофруктів. Та ще щось насипала у глиняну глибоку тарілку з великого горшка, що вийняла рогасем з печі. Це виявилася картопля з м’ясом та овочами. Страву поставила перед дівчиною. Мар’яна зітхнула. — Добре, що хоч в тарілці було не багато їжі.

— Дякую. — Знову тихо промовила.

— Ох, паняночко, а, що то за вбранє на тобі було?

Маріанна зітхнула, зважаючи на все, що бачила кругом боялася будь-що пояснювати. Не була певна, що її зрозуміють.

В сіни увійшов Велезар звернувшись до дружини.

— Мотре, я їду далі, ше не все об’їхав. Най та дівка буде в нас, потім заберу до пана. Хай знахарка її подивиться.

— Куди, заберете? — Ледь не вдавилася Маріанна.

— До пана. — Повторив Нахмурившись чоловік. — Я поручник у пана Касіяна Вержинські. Зара пан поїхав у своє воєводство, та він скоро вернеці.

У Маріанни перехопило подих. — Який пан? Яке воєводство? Вони взагалі про, що? І чи взагалі нормальні? Від хвилювання стало дурно, повітря не вистачало. Зробила кілька ковтків узвару.

— Який зараз рік? — Само зірвалося з вуст.

— Двадцятий. — Пильно дивився на дівчину Велезар.

Ледь не плакала з надією глянувши на чоловіка, перепитала.

— 2020 - ?

Чоловік розсміявся, а тоді опанував себе кинувши.

— 1720 - й.

— Який? — Ошелешено перепитала шокована Маріанна.

— Точно забила голову, як падала. — Стурбовано повторила Мотря. — Бідова пані.

Апетит зник, відклала дерев’яну ложку в бік. Серце вискакувало з грудей. — Це точно сон, такого бути не може. Сльози втримати не могла. — Як я сюди потрапила? Що тепер буде? Тремтячими руками взяла чашку з узваром. Пила на силу, так наче вона доп’є і все стане на свої місця.

— Йой, та її зле. — Плеснула в долоні Мотря, знявши хустину почала робити їй вітер.

За межею можливого

 Щиро дякую всім за підтримку, зірочки відгуки, обіймаю вас мої натхненники!!! Творити для вас, насолода.

Бережіть себе, з повагою Лія Тан.