– Пробач. Я повинен був подзвонити, але обставини...

– Знову, – перебила його я. – Незрозумілі обставини, які сковують тобі руки та забирають дар мовлення. З мене досить. Провалюй туди, де був. Я не хочу тебе бачити, та не хочу знати правду. Минуле залишається в минулому. На все добре.

Я хотіла закрити двері, але він підставив свою ногу. Закотивши очі, злісно поглянула нього.

– Дай мені все пояснити. Прошу тебе.

– В тебе п'ять хвилин, – відступила я, запускаючи його у квартиру.

– Це тобі, – він вручив мені букет квітів.

Мовчки я взяла його та байдуже кинула на тумбочку, яка стояла позаду мене.

– Будемо говорити тут, чи все-таки запросиш у кімнату, – його погляд сканував мене, чекаючи моєї реакції.

– А ти не заспокоїшся, – надула губи я, запрошуючи його до вітальні.

Він сів на диван та нервово почав перебирати пальцями. Я дивилася на нього, очікуючи хоча б одного слова, але він глухо мовчав. Це мовчання мене почало дратувати.

– Саша, якщо ти прийшов помовчати, тоді тобі краще піти.

– В думках, коли я прокручував цю ситуацію, було легше, – його коліна продовжили ритм рук. Він підняв голову вгору, шукаючи сил почати розмову. В очах було присутнє шалене переживання, яке він не міг контролювати.