Любі читачі, любите історії про босів і підлеглих? А якщо бос — суцільна загадка, повна протиріч, від якого не знаєш, що чекати? 

В Ліни тільки починається життя, та замість того, щоб насолоджуватися ним, вона мусить шукати спосіб, як повернути кредит, взятий її батьками. 

Єгор — вродливий і заможний, молодий та успішний. Але в особистому житті йому не щастить. Дівчина виявилася зрадницею, через що він остаточно розчарувався в протилежній статі.

Можливо, нова помічниця Ліна змінить ставлення Єгора до жінок? Та чи стане новий бос для неї порятунком, чи, можливо, покаранням? Дізнайтесь на сторінках роману Еми Ноель

“Ти мій краш”

Уривок з роману

На годиннику за десять хвилин дев'ята. Спогад про те, що я маю о дев'ятій зателефонувати з приводу роботи, пронизує тривогою. Я ледве не проспала, а вчора не додумалася навіть будильник поставити. Підводжуся, дістаю із сумки папірець з номером і знову лягаю в ліжко. Чекаю рівно до дев'ятої, а потім набираю вказаний номер. 

Коли чую в телефоні гудки, раптом усвідомлюю, що навіть не знаю, кого мені запитати. Дядько не сказав ні імені, ні назви фірми, щоб пошукати в інтернеті. Нічого не дав, крім номера. Цілком можливо, що взагалі написав його мені, просто щоб відчепилася, а сам ні з ким про мене не розмовляв.

Мої роздуми перериває несподівана тиша в слухавці, а за нею впевнений бас:

— Слухаю.

— Я з приводу роботи, — глитнувши, кажу незнайомцю. Мій голос звучить розгублено, наче й зовсім не мій. — Від Бориса Олексійовича, він мав…

— А, так, — перебиває мене чоловік. — Заходьте.

І скидає дзвінок.

Куди заходьте?

Невтямки витріщаюся на телефон, лежачи у ліжку. Навіть подумки питання не вдається сформулювати, не те щоб зрозуміти, що то щойно було.

Певно, варто передзвонити. Що я й роблю, знову бездумно, не знаючи точно, що мені йому сказати чи запитати. 

— Слухаю, — той же наказовий тон. 

— Я вам щойно телефонувала з приводу роботи, — белькочу швидко. — Ви сказали заходити, але…

Він знову мене перебиває.

— Якщо не можете знайти мій кабінет, зверніться до охорони. Вони вас проведуть, — і на цьому слові відчуваю, що знову збирається вимкнутися.

— Стривайте! — виходить надто голосно. Але якщо я йому зателефоную втретє, відчуваю, що то буде й востаннє. Тому краще вже так. — Я навіть не знаю, де знаходиться ваш офіс. Мені дядько просто дав ваш номер і сказав зателефонувати о дев'ятій…

В телефоні тиша. Я навіть перевіряю, відірвавши телефон від вуха, чи не вимкнувся він знову. Але ні, дзвінок триває.

— Мені дуже потрібна робота… — додаю зовсім тихо, сподіваючись, що він мене все ж слухає.

З того боку чути роздратоване зітхання. Після чого холодним тоном чоловік вимовляє:

— Побачимо, наскільки вона вам потрібна. За півгодини щоб були в моєму кабінеті.

І все. Тиша. А їхати куди?