Не так давно я почала викладати перші розділи історії «Я обираю світло» і допустилася однієї фатальної помилки, точніше забула один важливий момент. Працювати над сюжетом я почала ще до війни і з самого початку вирішила вписати в нього двох справжніх людей, які зустрічались у моєму житті. Не скажу, що я прямо асоціюю себе Анею Кравчук – головною героїнею, але вона частенько робить мої помилки і в її історії приховані факти моєї біографії, хоча звісно ж дещо видозмінені і прикрашені.

Чесно кажучи, мені дуже соромно від того, що хтось з моїх знайомих може прочитати цю історію, адже вони відразу зрозуміють хто став прототипом одного з героїв. Мені ніяково саме через опис відносин Ані і того самого персонажу, адже все дуже схоже на мою реальну історію, але з деякими нюансами. В реальності я частенько вчиняла не дуже розумні речі, Аня ж більш стримана, ну і для трагічності її образу деякі моменти перебільшені. Господи, як же це схоже на оправдання… Але зараз не про це.

Повернемося до початкової теми блогу. Ще тоді, до війни, я планувала присвятити цю історію дуже дорогій мені людині,  яка стала прототипом однієї героїні. Але війна трішечки внесла свої корективи. Я і зараз дуже ціню і люблю цю людину, адже вона протягом чотирьох років кожної секунди була поруч зі мною, незважаючи на те, що між нами три тисячі кілометрів. Саме вона вислуховувала все моє ниття і підтримувала. Ще 23 лютого, я подумати не могла, що між нами може з’явитися стіна. Але вона з’явилася, о шостій ранку 24 лютого, коли я прокинулася і дізналась, що почалася війна. Дорога мені людина, та яка знала всі мої таємниці, в одну мить стала ворогом. Я дуже сумую за нею,  я знаю, що вона не підтримує все те, що чинить її країна, знаю, що вона називає війну війною, що переживає за мене, але для нас обох краще зараз не спілкуватися.

Тепер кожного разу, коли в сюжеті з’являться вона, я тільки сильніше і сильніше розумію, як мені її не вистачає. Я згадую якою суровою може бути маленька худенька дівчина, яким діловим тоном вона може вибирати звичайні помідори, як вона злилася, що я занадто часто думаю про інших і забуваю про себе.

Війна не змінила одного, я все одно збиралася присвятити цю книгу саме їй. Але я так перехвилювалася, коли викладала вступ, що просто про це забула. А згадала тільки зараз, коли задумалась про візуалізацію героїв. Звісно можна знайти в інтернеті якусь максимально схожу картинку, але я то насправді бачу її інакше. А красти реальну її фотку якось неправильно…

Щось не вийшов у мене літературний блог, я скоріше неначе на сеансі у психолога побувала. Напевно погана була ідея робити прототипами своїх героїв людей із реального життя. Якісь не ті емоції вони потім викликають.  Ще й поки тут виливала свої емоції, аж розплакалася.