Мої сімейні обставини (міське фентезі, жіночий роман)

Це історія про повернення додому і бій заради свого майбутнього. Вона про думки і почуття, про зв'язки між людьми -- те, як вони створюються і розпадаються. Також вона про життєвий вибір і обставини, які знищують будь-яку свободу цього вибору. Про сімейну любов і сімейну ж зраду. Історія пошуку себе і жаги до життя.

Інколи обставини змінюють людей сильніше, ніж люди можуть змінити обставини. Але це не значить, що не треба боротися за себе та інших.

Бути аристократкою в наш час — пропаща справа. Кого хвилює твоє походження, коли ти знаходишся в самому багатонаселеному місті на півдні материка — у Віккі, а навколо вирує життя. Його темп настільки високий, що немає часу помічати, хто там спить в сусідньому кріслі в громадському транспорті. Та й чи потрібно воно мені? Ось милуватися вкотре вузькими вуличками нашого району і яскравими вивісками над лавками і крамничками набагато цікавіше.

Сигнал трамвая натякає, що ще трохи, і я пропущу зупинку. Тож доводиться відволіктися від споглядання околиць і вистрибнути майже на ходу. Була б відьмою, як кузина, полетіла б хоч на стільці, хоч на мітлі, хоч на дивані. Відьми — вони взагалі з повітрям добре взаємодіють. Була б чоловіком з обережним даром, як мій старший брат, і ніколи б не потрапила в Вікку. Оберіг, вступивши в спадок, не покидає своєї землі. Таким, як я або мій молодший братик, недостатньо сильним магічно, залишається сподіватися на статок сім’ї. Багата сім’я — завжди краще бідної. Бо бідність для всіх однакова, якими би пращурами — знатними чи ні — не нагородила тебе доля. У жебрака-аристократа проблем і обов'язків більше, ніж привілеїв. Пропаща це справа, як я і говорила.

***

До певного часу спуск до моря був одним з випробувань серед відьом на повноліття. Спуститися власними силами вниз зі скелі, скупатися і злетіти вгору. Але, оскільки не в кожному поколінні народжувалися відьми, та й населення стало ставитися до зазначених даром дівчаток більш лояльно, були створені ці сходи. Щоб кожен в окрузі, хто побажав насолодитися морем, міг це зробити.

Камінь приємно гріє п'яти, пісок лоскоче стопу. По цей бік скелі вітер сильніше і щосили куйовдить мені волосся. У кромки води я зупиняюся і дихаю на повні груди. Сіль відчувається на язиці, від вітру сльозяться очі, а море — прохолодне, але не крижане — торкається моїх ніг.

Вода непрозора, темна, глибокого зеленого відтінку, що дуже вабить мене. Як зачарована, я скидаю одяг — повністю, залишаю на березі навіть деякі мої прикраси. І абсолютно гола, як в момент своєї появи в цьому світі, повільно входжу в воду. Холод спочатку опалює, але відступати пізно. Пісок ковзає між пальців ніг, течія поступово охоплює тіло, потоки в'ються між стегон і колін. Але тут дно раптово закінчується, і я з головою поринаю у воду.

***

Ф’юрін несподівано подається ще ближче до мене. Я бачу його обличчя зовсім близько — аж до ледь помітних веснянок на щоках. Його зіниці розширені, а вузькі губи трохи відкриті. На мить мені здається, що він зараз мене поцілує. І страшно уявити цю ситуацію. У мене немає сил, щоб відштовхнути його.

Я навіть не встигаю заплющити очі, але в цей момент Ф’юрін різко тягнеться вправо і відкриває вікно поруч зі мною. У тишу кімнати вривається шелест листя і далекі відгомони грому. Важкі хмари остаточно затягують ледь тліючий горизонт і приносять до Феніксу грозу. Поки я давлюся, вдихаючи свіже, навіть холодне після задушливої денної спеки повітря, Ф’юрін накидає мені на плечі свою куртку і, посвистуючи, віддаляється.

— Стій, — кажу я білявій потилиці. — Мені їхати з тобою?

— Це ти вже сама вирішуй. 

Щиро Ваша, Анна Лерой