Розпочати свою збірку оповідань вирівшив із "Собачого розділу" 

Мабудь, бо собаки цього варті. Кажуть, що людина приручила собаку. Мені ж здається, що це собака помітивши якусь ментальну неповноцінність, вирішила віддати себе для заповнення цієї неповноцінності. А це значить, що в нас - у людей - більше доброго ніж злого, тільки ми вдало приховуємо. І не дивлячись на наші намагання, собака все ж розгледів щось, таке заради чого він пішов на таку жертовність. 

От тільки як ми віддячуєм?

Саме про собачу вірність, жертовність я розказую в першому оповіданні "Два чоботи пара". Перші два абзаца - це чистісінька правда, я й дійсно зустрічаю цього земляка щодня, от уже протягом кількох років. Інше дофантазував. 

Це мені здається, що дофантазував. А може й ні? Може це Мухтар розповів мені, свою історію, бо більше нікому, бо побачив, що я можу зрозуміти. У людей ціла купа засобів для комунікації між собою, а у собаки тільки одна можливість, щось повідомити - очі. Схоже там я й побачив сюжет цього твору.

Друге оповідання "Тварюка". 

Це про випадок, про те як багато в житті залежить від випадка. Та все ж, дехто вважає, що коли люди кажуть випадок, то Бог посміхається. Тим більш коли випадоковість пов'язується з собакою. 

А ще цей твір про крок до гріха...

Запрошую!