Спонтанно, але я таки вирішила взяти участь у конкурсі "Містичні дивовижі" зі своєю новинкою "Чужий спадок". Усіх, хто ще не встиг познайомитись з нею, запрошую до прочитання!

Буду рада, якщо поділитесь враженнями :)

Уривочок :)

— Ти де? Вилазь, чуєш? — почала зазирати під ліжко, по кутках, у шафу. — Де ти? Я не відчеплюсь! Я знайду тебе! Чуєш? Скарбнику!!! — крикнула на всю квартиру.

— І чого ти така галаслива?.. — почувся смішок зверху.

Різко підняла голову і побачила, що цей волохатий лежить на її шафі, закинувши руки під голову і дивлячись у стелю. Ніби на пляжі!

— Як ти туди заліз? — здивувалась.

— Та нічого складного, — прокрехтів у відповідь.

— Злазь, — кивнула Ірма.

— Не злізу, — абсолютно спокійно відповів.

— Як це, не злізеш? І, взагалі, я розмовляю з тобою! Ти хоч дивись на мене! — обурилась.

Зазвичай вона спокійна і врівноважена, але з появою цього чудовиська, почала втрачати стриманість.

— Отак — не злізу і все! І робитиму, що я хочу. Бачиш-но! Вона зі мною розмовляє… А я, коли не захочу, то й говорити з тобою не буду! Злодюга! — і зовсім повернувся до не спиною.

Та це вже край!

— Яка я тобі злодюга? Ти чого д мене прискіпався? Звідки взявся?

Але на цей раз відповіді не було. Він її ігнорує?

— Ну, стривай! Я тобі покажу! — сильніше затягнула пояс на халаті і швидко пішла н кухню.

Взявши кухонний табурет, качалку, повернулась до кімнати.

— Не злізе він! — стала на стілець. — Як дам зараз по хребту! — пригрозила качалкою.

І, варто зазначити, подіяло миттєво! Волохань не просто повернувся, а якось так спритно перемістився на підлогу… Ірма й моргнути не встигла.

— От чого ви, баби, завжди за качалку, кочергу, сковороду хапаєтесь? — ображено глянув.

— А в тебе манери взірцеві! — похитала головою Ірма.

— Мені можна. Я ж Скарбник! — розвів тонкі руки в сторони.

— То й що? Ти можеш пояснити, що відбувається?

— Як то що? Я — дух, який охороняє скарби, майно… Я караю тих, хто зазіхає на чуже. Тож зі злодіями можу поводитись, як заманеться! — хмикнув.

— Я нічого ні в кого не крала. Чого тобі треба? — не розуміла Ірма.

— Ну… Не крала, так, але чужу річ маєш. А я зобов’язався її охороняти. Тому, хочеш чи ні, а мої вибрики потерпиш! — знов всівся на ліжко.

Як у себе вдома!

— Які вибрики? — насторожилась дівчина.

— Ще не вирішив, — задумався. — Хотів полякати, та за десятиліття повної тиші відвик від криків, а в тебе голос такий, що я лисію! Подивимось, може, з розуму тебе зведу… Чи пожалію і дозволю повернути скарб власнику… — розмірковував.

— Який ще скарб? Про що мова? У мене нема скарбів! — змахнула руками Ірма.

— Нема! Авжеж! — реготнув. — А намисто? — блиснув зеленими очиськами.

— Намисто? — прошепотіла.

Відразу зрозуміла, про яке саме намисто йдеться.

— Намисто, — єхидно всміхаючись, повторив Скарбник.

— Я не крала його. Мені подарували, — виправдовувалась Ірма.

 — Тобі подарували крадене! Не пощастило, — засміявся.

— Якщо я поверну його, ти від мене відчепишся?

— Якщо повернеш, то я піду разом зі скарбом, — не зовсім виразно промугикав.

— Тоді я негайно поверну намисто! — рішуче заявила дівчина.

— Ну-ну… Спробуй. Чекатиму тебе тут! — і влігся на її подушку, вкрившись з головою.