Наутілус. На березі Чорного моря))

Слава Україні:)

Ще раз зі святом усіх Іванів, Іванн, Іванівних та Івановичів))

Сьогодні маленький анонс завтрашнього розділу і, звісно, фоточки майже з місця подій.

Перш за все шматочок: 

— “Наутілус”. Жерсть. Що з назвою? — Сонька кривить губи і показує вивіску з назвою.

Відразу змінює свою думку, коли опиняємось усередині. Тут майже порожньо, і тераса з видом на прекрасне море в такому стилі, як і зал.

Все сучасне. Світлі диванчики всередині для великих компаній та круглі столи для пар.

Розташовуємося ближче до моря, робимо замовлення і тільки тоді я наважуюсь вибити з подруги подробиці.

— І як? Сподобалось? — питаю обережно. Сонька невдоволено підтискає губи, уважно озирнувшись довкола.

— Бо-же-ствен-но! — заглядає за спину і одразу ж розпливається у своїй чарівній посмішці. — Капітане?! — репетує на все горло ця зрадниця, а я спиною відчуваю спопеляючий погляд. — Ау-у! — Сонька ніяк не вгамується.

— Сонь! — тисну голосом. Вдає, що не помічає моїх зусиль, махає руками, поки мені в потилицю не впирається щось тверде.

Спускаю окуляри на кінчик носа, щоб пульнути поглядом у подругу, що спалилася, але про себе все ж таки вирішую вибити подробиці цікавої ночі.

— Столичні німфи, який сюрприиииз! — ось, тільки чотири слова і трохи його запаху, а я — вже калюжка! Щоб тебе Сонька. — Не чекав вас тут побачити, — сідає поряд, при цьому залишивши свою лапищу на спинці мого крісла. — Як справи? Не снилися бабайки, — і дивиться так багатообіцяюче, з відверто знущальною посмішкою. Ох, ментяра!

І фоточки:

Хто помітив рибки? Бо я довго шукала)))

ЧИТАТИ ТУТ

А свіженький розділ буде вже після опівночі))) і ще, хто зрозумів: був поцілунок чи ні? Ух, як цікаво)))

І Безодня завтра теж буде оновлення. 

Тут не все так веселково, ми тільки почали…

Шматочок:

Поки чекаю, повертаю голову у бік кафе, щоб ще раз помилуватися старовинною вивіскою. Опускаю погляд із назви на велику скляну стіну та зустрічаюся з горіховими очима. Шеф вивчає, дивиться просто на мене, стоячи біля вітрини.

Може, я запізнилася?

Ні, не може бути!

— Привіт, — Дора одразу обіймає мене. Цілую у відповідь, не стримуючи щирої усмішки.

— Привіт люба. Як ти?

— Добре… О, мамо! — Дора зупиняється одразу, як бачить шефа. — Ми ж не спізнилися?

— Наче ні, — вирішую перестрахуватися і витягаю телефон із задньої кишені штанів. — Ще пів години. — Демонструю гаджет. Дора полегшено зітхає і знову гальмує.

— То чого він? — смішно киває у бік шефа, закотивши очі.

— Не знаю, може, чекає на когось, — сама не вірю словам, що верзе язик, адже дуже добре відчуваю на собі пильний погляд чоловіка. Залишається сподіватися, що Дора цього не помітить.

— Мадонно! — хитро примружує очі. — Може, одна гарна дівчина йому сподобалася? — регоче.

ЧИТАТИ ТУТ

Оновлення також після опівночі)))

ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!

Ваша Каміла