«я» — аматор, «вІн» — професіонал

Одне з найперших рішень, яке я приймаю, сідаючи за роботу над історією — це від якої особи буде вестись розповідь. Від першої чи від третьої? І це досить складне рішення. В кожного зі способів свої плюси та мінуси. Тож я поділюся своїми роздумами під час вибору, цього прекрасного недільного вечора.

Існує думка, що писати під першої особи — «Я» — це привілей аматорів. І щось в цьому є. Початківці дійсно найчастіше пишуть від першої особи. Дві найпопулярніші думки, які я чув: «Так у читача більша емпатія до головного героя(героїні)», друга: «Так краще розкривається головний персонаж». Я згоден з обома, навіть іншими, тому що тут насправді все це важливо при розповіді від першої особи.

Оповідь від третьої — «ВІН(ВОНА, ВОНИ)» — найчастіше зустрічається у визнаних письменників з кількома бестселерами в портфоліо. Такий спосіб дозволяє розгорнутіше розповісти історію.

Я не можу згадати інтерв’ю, в якому письменники б розповідали, чому вони обрали той чи інший спосіб. Тому і вирішив написати цей блог. Трохи розбавимо стрічку анонсів новинок та виходу нових розділів.

Для мене завжди важливо мати якомога більший набір інструментів для контролю над історією. Найчастіше я дотримуюся рекомендацій драматургії, лише зрідка користуючись рекомендаціями від сторітелінгу. Так, я можливо комусь зараз відкрию очі, але історії також мають свої рамки, яких варто дотримуватися, щоб не налажати.

Сторітелінг неймовірно себе показує у кіно та серіалах, де сценарист обмежений в кількості сторінок. Повнометражні фільми, зазвичай, вміщаються в 90-100 сторінок, а серіали в 50. Якщо користуватися виключно правилами драматургії для побудови аудіовізуального твору, то доведеться писати більше ніж 300 сторінок, щоб розкрити всі ідеї.

Саме драматургія найвитриваліша в роботі над книгою, тому що охоплює більше важливих речей, які можна чи варто розповідати. Як я завжди кажу: «Є місце, щоб розповзтися думкою».

Але повернімося до “наших осіб”. Особисто для мене писати від першої особи виявилося важче, тому що я мав найбільше розкрити головного персонажа. Виявилося, що доводиться розповідати не тільки, що він думає про події своєї сюжетної лінії, але й загалом ставлення до світу. Проте, до наступного висновку я дійшов згодом, що це не обов’язково.

Розповідати історію головного персонажа важко фізично. В якийсь момент мене почало нудити від нього, бо я постійно писав лише про головного героя. Він завжди був перед очима, а я дивився на світ його очима. Я знав, що один з відвідувачів таверни готується вдарити його ножем, але головний персонаж не міг цього бачити, тому що витріщався на офіціантку в коротенькому фартусі.

Я буквально стомлювався описувати пригоди від його ж особи. Кожного разу хотілося піти далі за горизонт і розповісти про пригоди інших персонажів, які так само страждають, як і він сам.

Однак кожен раз пам’ятав головну ідею та чому я обрав розповідати від першої особи. Я мав розповісти про його минуле, до того як він став тим, ким став в наступній частині історії. Це був найголовніший критерій, чому я обрав цей спосіб. Мені було важливо донести до читача ледь не все його минуле, щоб створити атмосферу, мов це сама доля вирішує ким ми маємо бути. І саме ту я потрапив у пастку вседозволеності, або «Я художник, я так бачу».

Мене ніхто не контролював, а попереду було 593 сторінки, які я мав заповнити пригодами. І лише після сотої сторінки, я все ж вирішив обмежити себе. Не вся інформація потрібна читачу. Є лише сюжетна лінія, або те що стосується сюжетної лінії, або ж майбутнього (я люблю гратися з читачем, коли пишу якусь дурнувату деталь, а потім ця деталь, за прикладом «Чехівської ружбайки» стріляє прямо в жбан). Перепрошую за жаргон, леді та джентльмени.

Так я вивів для себе формулу. Хоча мені більше подобається словосполучення «Призма ставлення». Призма ставлення — це маскувальний засіб для інфодампів. Замість того, щоб розповідати фактами якусь інформацію, замінюю це на ставлення персонажа до цієї інформації.

«Магія — це можливість створювати з уяви будь-що».

«Мене лякає магія. Ця сила, коли я можу лише думкою змінити світ навколо себе. Знищити щось, або створити».

Відчуваєте різницю? Не найкращий приклад, але робочий.

Так, щось я розмазався думкою.

Коротше, розповідь від першої особи накладає обмеження про інформацію, якою володіє герой. Це хороший спосіб тримати інтригу та створювати несподівані повороти, от що я хотів сказати.

Я б мався повернутися та переписати то всьо, але знаєте що? Мені байдуже і ліньки…

Писати від третьої особи в рази легше. Та одна велика проблема — автор контролює кожен шелест листя. Буквально. Тут ще потрібно знати що є кілька “третіх осіб”. Той, хто знає, що відбувається в головах героїв і той, хто не знає.

Цілком реально писати не занурюючись у голови персонажів і не писати їхнє ставлення до чогось чи ремарки типу “збрехав”. Це класно, тому що можна насолоджуватися діями; чухати потилиці, якщо персонаж бреше. Якщо постійно провертати такий трюк, то ближче до середини читач вже знатиме, що чухаючи потилицю, цей персонаж щось приховує.

Якщо ж писати від “усезнаючої” третьої особи, то доведеться писати про все. Тому що, якщо персонаж збрехав, а автор не сказав про це, то читач обуриться, коли зрозуміє, що його обманули. Ну уявіть собі детектив, де читач разом з автором розслідують справу, а потім автор забуває написати деталь, завдяки якій, читач сам розкриє справу? Саме тому хороші детективи зустрічаються дуже рідко.

Також, третя особа не дозволяє насолодитися розкриттям персонажів крізь «Призму ставлення», тому що для цього немає місця. Середній твір займає 350 000 знаків. Ці сторінки потрібно наповнити сюжетними лініями, екшонієм, діалогами, конфліктами та розкриттям персонажів на достатньому рівні, щоб ті не виглядали дерев’яними. А скільки тих персонажів може бути? Є певні рекомендації до кількості персонажів на квадратний сантиметр, але то в іншому блозі, ок?

Вмістити ставлення всіх персонажів неможливо, а не розкривати їх це плювок в читача. «Ну ти ж показав цього персонажа крутого, а не розкрив його!!! Йди в дупу, клятий безталанний покидьок!! Ні сторінки більше не прочитаю і друзям скажу, що ти козел, який не вміє писати, ха тьфу!».

Саме тому мені більше подобається зосереджуватися саме на пригодах персонажів і розповідати їхнє ставлення до конкретної ситуації, в яку вони потрапили. Не може солдат думати\розмовляти про рибалку, коли в нього летять кулі. Якщо хтось хоче заперечити це в коментарях, то будь ласка. Я заблокую вам можливість це робити швидше, ніж ви скажете “Квідич”. Жартую;)

Тож, що важливо для мене в розповіді від третьої особи? Можливість розповідати про світ очима різних персонажів, не виходячи за рамки. Не дивлячись на ці обмеження, але від третьої особи мені подобається писати більше.

Знову вийшло сумбурно, але пам'ятаєте? Мені байдуже та ліньки це переписувати.

Запрошую в коментарі поділитися своїми думками на цю тему, адже мені розкрити її не вдалося:(

Дякую за увагу;)