Вітаю друзі! Я повертаюсь! 

На жаль, тривалий час не мала змоги писати, але зараз це виправлено і я повертаюсь до свого роману. 

Відьмиця

Цей роман - про фентезійний світ, в якому ви знайдете багато паралелей з нашим сьогоденням. Він - про вищу мету, про кохання і дружбу, про важкий вибір героїв. 

Уривок: 

Ранок зустрів Анну не домашнім будильником і кавою, не сварками сусідів за стіною, і, на жаль, не суперечками з донькою. 

Її трясло, наче в якомусь возі, і розкривши очі, Анна побачила, що лежить, немов в якомусь ящику, на дно якого турботливо постелили якусь колючу ганчірку. Ящик був збитий з нещільного, але недостатньо широкого, щоб їй можна було вибратись, частоколу. 

Як тільки вона підвелась, то зрозуміла, що її кудись везуть. А найгірше те, що поряд не було її Хмарки. 

‒ Ей! Ррок! Допоможи! ‒ жалібно прохрипіла Анна. 

‒ Вибачте, але я змушений відвезти вас в Сонячний дім. ‒ пролунав десь здалеку голос РРока. Виявляється, це він сидів на коні, який віз щось схоже на швидкоруч влаштований візок з дерев'яною кліткою. 

‒ Що?? Навіщо везти? Де Хмарка?

‒ Не можу говорити. Пробачте. 

"Он як. Ну сам винен!" ‒ з нотками зловтіхи подумала Анна, і набравши повні груди повітря загукала: "Хмарко! Хмарко, до мене!" 

На якусь мить вона злякалась, що вони надто далеко від'їхали, або що Хмарка теж трапила в пастку, але за мить, десь далеко затремтіла земля, і Анна зрозуміла, що Хмарка поруч. 

‒ Рроку, тобі краще мене відпустити. Зупинити Хмарку зможу тільки я. 

‒ Оту тваринку розміром з годованого щура? Гарна спроба мене налякати, але...

Ррок не договорив. Позаду їхнього імпровізованого візка Анна побачила здоровенне чорно-підпале тіло Хмарки. Якимось чином, в цьому дивному світі її маленька собака з величезним хороборим серцем навчилась збільшуватись до тих розмірів, в яких вона, певно, себе уявляла. І зараз це люте диво розміром з добру корову в кілька стрибків наздоганяло їх. 

‒ Хмарко ні! Стій! ‒ спробувала зупини її Анна. Яким би віроломним не був вчинок її нового знайомця, бачити його пошматованим їй зовсім не хотілось. 

Злякано заіржав і смикнувся кінь, а сам Ррок дістав меч. 

‒ Ні Рроку, не пробуй навіть! Якщо хочеш уціліти, просто відпусти мене, і розійдемось своїми дорогами. 

Хмарка погрозливо загарчала. Звук нагадував віддалений грім. 

‒ Ні! ‒ нерозумно голосно вигукнув РРок, і в ту ж мить опинився на землі. Меч відлетів десь далеко, а над його обличчям оскалилась пащека з зубами розміром з добрі ножі. 

‒ Хмарко, ні! Відпусти! ‒ суворо наказувала Анна, сподіваючись, що собака послухається. 

Врешті-решт, коли Ррок перестав пручатись, Хмарка злізла з його грудей і сердито дивлячись на невдалу жертву, повільно відступила до клітки Анни. Один удар лапою, і металевий замок злетів у куряву заміської дороги. 

Вирівнюючись після незручної пози, Анна вибралась на волю. 

Ррок вже підвівся і ошелешено дивився на Хмарку, яка просто на очах зменшилась вдвічі, але все-одно виглядала страхітливо. 

‒ Чому ти викрав мене? ‒ вдивляючись в його сині очі, запитала Анна.

‒ Ти потрібна моєму володарю. 

‒ Чому я йому потрібна?

‒ Бо ти ‒ Відьмиця! ‒ немов громом вдарило незрозуміле слово...

Буду вдячна за підтримку вашими зірочками чи коментами. 

 Приємного читання!