Історія однієї потраплянки))

Ой, закрутилася з домашніми справами і мало не забула оголосити про знижку 25 відсотків на мій роман-фентезі про "потраплянку" в дивовижний паралельний світ. Купити  книгу "Пройти під веселкою" сьогодні до опівночі можна всього за 26 грн! 

А ось уривок, щоб ви могли познайомитися з "халепницею" Мірою. Чому я її так обізвала? Та через те, що вона постійно потрапляє у якісь халепи! 

Судіть самі :

***

Ви ж, певно, в курсі, яка зима цього року... Горе одне, а не зима. То дощ, то вітровій, то туман. Часом і сонечко визирне, тоді зовсім весною запахне. Лише лютий почався, а вже підсніжники з землі повилазили.

Ось у цьому лісочку, через який мені треба пройти, щоб дістатися своєї домівки, є галявина, де тих підсніжників видимо-невидимо. Часом я сходжу з битої стежки і заглиблююсь у хащі ( хоча, "хащі"-- це занадто голосно сказано, тут увесь ліс за півгодини можна з кінця в кінець перейти). Заблукати в ньому, у принципі, неможливо -- він сходжений містянами вздовж і впоперек,  цілком цивілізований такий ліс... Отже, заглиблююсь я у хащі, і виходжу на маленьку галявину, сідаю на повалене дерево та милуюся білими дзвіночками квітів. Рвати не рву, мені їх шкода. Щоправда, кілька кущиків викопала з коренем та посадила в себе на подвір'ї -- і тепер маю власний міні-ліс.

Я живу сама у хатині, що залишилася мені у спадок від бабусі. Як я вже згадувала, батька свого я не знаю, а мама торік несподівано познайомилася в інтернеті з німецьким фермером та перебралася жити за кордон. Тепер шле мені фото затишного будиночку з зеленим газоном, де зараз квітнуть маргаритки... Так, у Німеччині така ж "європейська" зима, як і в нас. Її чоловік Клаус ( мені хочеться за звичкою доплюсувати "Санта") придбав їй машину, бо там усі на автівках, навіть столітні бабці. Пішки ніхто не ходить. Хотіла б я побачити їхню німецьку фрау, що чеше в сутінках через ліс пішака, як ото я зараз.

Але я не німкеня, тож доводиться жвавенько бігати на своїх двох. І для здоров'я корисно, і для фігури. Свіже лісове повітря, знову ж таки... Хоча сьогодні воно якесь занадто свіже, чорти б його взяли! Вітер, що лютував два дні підряд, нарешті стих, але стало вогко і холодно. На голову сиплеться якась дрібна мжичка, під ногами чвакає болото, змішане з торішнім листям. Я щільніше закутуюсь у свою курточку " на риб'ячому хутрі", ховаю руки в кишені...

Хоча перед лісом ще тільки вечоріє, та всередині нього уже згустився морок. І все, добре знайоме при світлі білого дня, раптом стає чудернацьким та моторошним. Он те дерево, стовбур якого розділений навпіл, нагадує цибату потвору, щось на кшталт динозавра або дракона, котрий погрожує випадковому перехожому високо здійнятими передніми лапами. А кущ глоду обіч стежки, який завжди норовить збити з мене шапку, коли забуваю йому уклонитися, раптом перетворюється у великого птаха з гострими пазуристими лапами. Гляди, змахне гілками-крилами -- та й здійметься в затягнуте хмарами небо, і мене за собою потягне... Мимоволі згинаюся навпіл, аби не торкнути і не збудити чудовисько. А що то світить фосфоричними зеленими вогниками крізь туман? Може, якийсь трухлявий пень, а чи очі вовка-перевертня?

Щось ти, Мірко, перечитала вчора перед сном фантастичних історій... Правда, я люблю щось таке -- незвичайне, про якісь казкові світи, магію, пригоди -- погортати на телефоні. Але потім буває важко втихомирити уяву, що як розбушується -- то її уже не спиниш...

Ще й цей туман! І звідки він береться, наче в місті і не було його, а тут, чи то від близької ріки наплинув, чи ще звідкілясь, але йду, як у димовій завісі, за два кроки нічого не видко. Пригадується мультик "Ну постривай" з дитинства, де заєць співає пісеньку про самотній айсберг в океані і не помічає, як до нього підкрадається хитрий вовк... От, знову ж лізе в голову різна маячня!

Та я цією стежкою стільки разів ходила, що і з заплющеними очима її знайду, що мені той туман! Подумаєш, налякали їжачка! Зараз стежина зверне трохи праворуч, вийде до залізничної колії, через неї потрібно буде перебратися -- а там уже й ліс закінчиться. Невеликі луки -- і перші хатини Лисої гори засвітяться гостинними вогниками через голі віти садів. Улітку тут гарно, зелено, справжній рай на Землі. Зараз теж нічого, аби не так далеко сюди з центру міста тюпачити...

Поворот, уже скоро... Але, хоч мої ноги і продовжували за інерцією бадьоро крокувати вперед, в голові немов "тривожна лампочка" замиготіла: стоп! Тут щось не те!

І справді, стежка, яка завжди робила поворот праворуч, тепер зміїлася у протилежний бік. Ну, і як це розуміти? Може, я пропустила потрібний поворот? Але це було неможливо зробити, бо тут не було жодних перехресть, я дивилася під ноги і зі стежини не сходила. Тоді чому вона раптом змінила свій напрямок? Я стала на місці і уважно роззирнулася навколо. Проклятий туман не давав широкого огляду, та все, що знаходилося поблизу, було цілком знайомим. Лише не полишало дивне відчуття, від якого аж в голові трохи паморочилася. Неначе я дивлюся не на звичний пейзаж, а на його відображення у дзеркалі. Те, що мало бути ліворуч -- опинилося по праву руку від мене, і навпаки.

-- Треба менше пити, -- сказала я сама собі уголос, щоб розвіяти ману. -- А то комусь в очах може двоїтися, а ти, дорогенька, починаєш "право" й "ліво" плутати. Так ще й білочка, гляди, з'явиться...

Проте я зовсім не почувалася п'яною. Скільки там того нещасного коктейлю, людоньки, та й тривала прогулянка на свіжому повітрі вивітрила з голови останній хміль. Так що, скоріше за все, винні в тому, що мені ввижається якась чортівня, хронічний стрес останніх днів та моя власна розбурхана уява.

Не треба звертати уваги на зорові ілюзії -- рухаємось уперед, та й годі. Стежка в будь-якому разі виведе туди, куди слід  -- до залізничної колії. Я опустила голову і втупилася собі під ноги. Стежина як стежина -- сірий пісок, рештки торішньої хвої, потрощені шишки. Чиїсь сліди попереду -- наче йшов чоловік із собакою, лапи великі -- дог чи вівчарка... А ось -- обабіч стежки неначе відбиток копита кінського. Цікаво, ні разу не бачила, щоб через ліс хтось верхи на коні їздив... У деяких сусідів є коники, бо бензин зараз дорогий, а всяку всячину в господарстві возити треба. Та вони їздять по окружній дорозі, бо через ліс жоден віз не пробереться. А може, то був і не кінь, а лось чи олень? Хоча, які тут олені? У цій лісосмузі?

"Олені-олені, небриті і неголені", -- замугикала я, щоб веселіше було йти. Ото ще слідопит з мене! В дитинстві книг про індіанців перечитала, видно.

Сліди людини з собакою так і петляли попереду і були зовсім свіжими -- нібито цей чоловік ( судячи з чималого розміру взуття, це був саме представник сильної половини людства) пройшов зовсім нещодавно переді мною. Хоча я нікого під час своєї мандрівки не бачила й не чула.

Ну й нехай, нащо вони мені, я й так уже майже вдома. Ліс став рідшати, попереду замиготіло сіре небо у проміжках між кронами сосен. Ура, ось і залізниця!

Я видерлася на невеликий горбочок і приготувалася ступити на  насип з камінців, який оточував залізничну колію. Але ноги раптом загрузли в багнюці, та так, що ще трохи -- і в чобітки б її зачерпнула. Що за халепа?

Хто вкрав залізницю? Я спершу розсміявся з такої химерної думки, але ще за мить глибоко замислилася. Видно, я все ж десь звернула не туди, і вийшла з лісу не в тому місці, що було мені потрібне. Бо замість звичної картини металевих рельсів з дерев'яними шпалами між ними, я побачила розбиту безліччю коліс грунтову дорогу. 

Дивно, куди це я забрела? Незважаючи на те, що цей путівець я бачила вперше у житті, решта  краєвиду здалася мені знайомою. Я могла побитися об заклад, що це була ( судячи з навколишнього рельєфу) та ж сама місцина, де мала проходити залізниця, тільки от її більше в природі не існувало. Неначе чорт язиком злизав...

Варто було згадати нечистого, як на гадку тут же прийшли усі ті містичні історії, які мені розповідали  про цей ліс. Таки, мабуть, мене якийсь Антипко водить за носа -- подумала я. Певно, залізниця -- ось вона, переді мною, а мені тільки здається, що її немає. Ну нічого, мене так просто не надуриш! Назад вертатися у будь-якому випадку не буду. Тільки уперед! 

Рано чи пізно я все-таки виберуся з цього зачарованого місця  і тільки посміюся з усіх своїх страхів. З такими хоробрими думками я побрела вперед по болоту, прикладаючи чималих зусиль, щоб не залишити у багнюці своє взуття.

Сяк-так подолала дорогу і знову заглибилася в ліс. Але потрібно було пройти лише кілька метрів   -- і він закінчиться, а я вийду на Русалчині луки. 

Це була невелика, овальної форми галявина, яку у формі підкови оточував ліс, а далі за нею вже починалися людські городи та садиби.

Я швидко прочимчикувала через узлісся, вже не звертаючи уваги ні на сліди, ні на повороти стежки. Чомусь здавалося, що мені в спину хтось дивиться, і з кожним кроком це відчуття все підсилювалось. Останню відстань я подолала уже бігцем.

Вискочила на чисте місце між деревами, тут туман був іще густішим. Але раптом, наче розвіяний вітром, він здригнувся і відступив, відкриваючи моєму погляду безмежне зоряне небо. Небо було над головою -- і воно ж простилалося під ногами. Здавалося, я опинилася на краю світу, і варто зробити ще крок -- земля зникне з-під ніг та я пірну у зоряну безодню.

"Ні, цього не може бути, бо цього бути не може," -- я стала на коліна і опустила руку вниз. Пальці відчули крижаний холод. Вода! На місці луків незбагненним чином з'явилося такої ж овальної форми озеро, так само оточене лісом у вигляді підкови. А за ним здіймалася ціль моєї подорожі -- стара добра Лиса гора. Проте чомусь ні одного вогника не побачила я на її просторах. Світло відімкнули, чи що?

"Ага, а також залізницю в інше місце перенесли і озеро викопали, -- єхидно промовив мій внутрішній голос. -- Схоже, Міро, у тебе таки поїхав дах..."

Але ж психи не усвідомлюють того, що в них "не всі вдома"... То може, я просто сплю, і мені все це сниться? Треба запам'ятати такий чудернацький сон!

Щоб прокинутися, я з усієї сили заплющила і розплющила очі. Звичайно цей прийом допомагав, але зараз усе лишилося без змін. Озеро, ліс, зоряне небо, темна гора... Втім, роззирнувшись у різні боки, я раптом побачила праворуч від себе, у лісовій гущавині, самотній вогник. Виглядало те так, нібито хтось запалив невеликий ліхтарик.

"Ну що ж,  -- подумала я, -- якщо тут є хтось іще, то можливо, нам варто зійтися докупи? Не може ж такого бути, щоб у всій околиці не було  жодного житла. Безперечно, я вибралася з лісу не туди, куди було потрібно. Жодної чортівщини, просто замислилася і заблукала. Тож маю вийти до будь-якої хати -- і так зорієнтуюся, де знаходжуся. Вирішено -- треба рухатися на світло."

І я ломанулася через кущі, не розбираючи особливо дороги, у напрямку рятівного вогника...

Читати книгу повністю можна ТУТ

Читаємо і пишемо

#мої_історії