Так зразу і не відповіси - я завжди у всьому був перший: спорт, навчання, сила, кмітливість, врода. Однокласниці любили мене усі без виключення. Вже тоді почав проявлятися і мій талант писати.

Пригадую, як у початкових класах до нас прийшла на підміну вчителька, як це здебільшого буває - молода студентка, що проходить практику. Аби зайняти нас ділом, дала завдання написати твір на тему: "Як я провів літо". 

З усіх робіт, вона виділила два твори: мій та ще одного однокласника. Спершу студентка прочитала писанину однокласника в голос і я зрозумів, що навіть той, хто посів сходинку поруч - знаходиться на космічній відстані від мого таланту.

Далі вона зауважила, що їй особливо сподобався мій текст і з відповідною інтонацією взялася читати. То було моє перше визнання. Маленький Я відчув смак соціального схвалення. Як наслідок, взявся писати більше. 

І знаєте, любі читачі та читачки, я ніколи не публікував писанини, адже вмів завжди відсторонитися - об'єктивно поглянути на свої тексти. Вони не здавалися мені ідеальними, щоразу вбачалися кліше, перейняті у когось: "запашна кава", "болісна любов", "холодна ненависть" тощо. Мої роботи не були живими. 

Доки не зрозумів, що значить "вкласти у текст душу". 

Ось я і публікую зараз те, що вважаю безапеляційною майстерністю, повість "Ревнощі". 

І мені навіть сумно. Сумно через те, що я створив ідеал, якого не зустрічав до цього і боюся, що не зустріну ніколи. Якщо все ж у вас є для мене рекомендації прочитання інших авторів - поділіться. А поки я працюватиму над іншими частинами, щоб оного дня, колись юна вчителька-студентка, прочитала мою розповідь і згадала хлопчину, який писав про літо.