Чому саме зараз?

Саме таке питання я ставила собі 90 днів тому. У мене було майже все і майже все, в той день, було знищене. Серед іншого у мене був і недописаний конкурсний роман, який, як виявилося в березні, я просто не можу закінчити. Не можу, бо бойові дії в Запорізькій області змушували мене 24 години скролити стрічку новин і завмирати від думки, що бабусин дім під окупацією, а до мого дому оркам менше ста кілометрів. 

Сирени, вибухи, сходи, підвал, відбій, сходи, сльози і знов сирени, все спочатку. Я прожила так майже місяць перед тим, як схопилася за голову. Конкурс "Містичні дивовижі" я проґавила. 

Аби я працювала за планом, вже пройшла б друга редакція. Істерика. Темрява. Апатія.

І серед ненависті та болю, в абсолютній пітьмі тільки голос:

— Якщо ти не можеш писати зараз — не пиши більше ніколи.

— Але це моя мрія.

— То й що?

Тиша. 

"Дійсно, — Почала я думати. — Що війна? Невже сидіти отак і стогнати про "півроману за два тижні" це все що я можу зробити?"

Адже Толкін примудрявся писати в окопі, чому я не можу у сховищі? 

Десять днів, половина роману. Прибираю русизми. Намагаюся написати синопсис, думаю як опублікувати більше сорока тисяч символів за тиждень, щоб охопити хоч якусь аудиторію. Думки плутаються. Друга редакція. Вже майже все. Я майже добігла стометрівку, майже обірвала стрічку.

В останні дні з тремором у руках намагаюся зробити обкладинку.

Повідомлення: "Строки прийняття робіт змінено".

Спокій, нарешті спокій. Тепер я все встигну.

Третя редакція. Ідеальна обкладинка. Глави можна випускати за розкладом, я можу охопити аудиторію. Пост в інстаграм і впевненість у собі. 

Друзі жартома вигадали термін "бункерне мистецтво", бо щойно я кажу, що готую нову главу до публікації, в місті починає волати сирена. Та я вже звикла, книга "Що водиться в українських лісах" — бункерне мистецтво, мистецтво під сиренами.