Їхнє перше кохання було під забороною. Їхній дитині не дали народитися. Їм не залишили шансу пробачити один одного.

Їй було 19, коли батько змусив зробити аборт, збрехавши, що дитина народиться хворою.
Йому – 21, коли він пішов на дно так само з допомогою її батька.

Вони мали зненавидіти один одного за зламані життя.
Рятуватися кожному довелося самому. Але коли через 8 років їй знадобилася допомога – він простягнув свою руку. Тому що як би не намагався – забути її не зміг.
Він продовжував кохати свою Поліну наперекір усім заборонам. 

– Деякі речі в тобі мене лякають, Гаврило. Ти якось пов'язаний із криміналом?
Поля питає, хвилюючи себе ж. На відміну від Варвари вона ніколи не любила небезпечних. І зв'язуватися із небезпечними не збиралася. Вона й з Гаврилою не зв'язалася б, хай зараз і не жалкує.
Гаврило мовчить трохи, потім хмикає...
– У мене немає трьох сидок та парочки трупів, Поль… Можеш не хвилюватись…
З'їжджає ніби, Поля ж мотає головою. Вона не дурна. Запитання поставила чітко. Потрібно відповісти так само.
– Нічого, за що можна в тюрму надовго загриміти, я не роблю. – Гаврило відповідає трохи виразніше, але все одно… У Поліни крутиться у голові питання: «а ненадовго?»...
– А ніж у бік ти за що одержав? – Але ставить вона інше.
Куточок губ Гаврила сіпається вгору. Йому смішно, а Полі – страшно. За нього, дурня...
– Теж мені… Трагедія…
Гаврило пересмикує плечима, чим дуже злить. Напевно, її невдоволення читається в очах, навіть озвучувати не доводиться.
– Поль… – Гаврило ривком сідає рівніше – до неї ближче. Диханням знову турбує губи. Дивиться у вічі. Зковтує ... – Ти мене по собі не міряй, добре? Ти у благополучній сім'ї народилася. Любили тебе з пелюшок. Пестили. Все, що хотіла, давали. Я іноді ночами думаю, що це так добре… Помер би, напевно, якби знав, що в тебе таке ж життя було, як у багатьох наших. Але я і свого життя не соромлюся. Розумієш? Як міг жити. Як зміг – навчився. Виродком не став... Мені так здається. А в іншому… Не святий, звісно…
– Я не засуджую тебе, – Поля перебила, потяглася долонями до його обличчя. Погладила. Він говорив, а їй боляче у грудях робилося. – Я за тебе боюся.
Зізналася, викликавши посмішку.
– Не бійся. Я здихати не збираюся. Вмію виживати. У мене великі плани на життя. Я свого вмію домагатися.
Він начебто про одне говорить, а в Поліни рожевіють щоки. Тому що вона – яскравий доказ того, що вміє.