Любі, завтра зранку кожен з вас зможе побачити свіженьке оновлення "До біса моду!". Семе цей розділ став особисто для мене найтяжчим та найемоційнішим з усіх. 

Чому? Далі дам маленький кусь, щоб ви точно не забули заглянути у вашу бібліотеку. 
А ще маленька рекомендація - прослухайте Zack Hemsey - "Vengeance". Композиція, до речі, називається "Помста", і вона неймовірно точно передає ті емоції, які вирували у моїй душа та душі Андрія...

- Заберіть її, - глухо й ледь чутно сказав Андрій, не відводячи погляду від камери. Злість клекотала всередині від того, що побачив і почув. Сонік з острахом подивився на друга. Він давно не бачив його таким – з того самого часу, як Дольський вперше за багато років повернувся до рідного міста. Такий Андрій не знав жалю й, охоплений люттю готовий був чинити речі, на які ніхто інший би не наважився.

- Андрію… - спробував заспокоїти його Женя, хоча й у самого в грудях панувала ненависть до того, хто образив Мішель. Як покидьок міг все це сказати їхній подрузі? Звинуватити в тому, на що ніяк не могла вплинути, та від чого й сама щоденно страждала? Він потягся рукою до плеча хлопця, але так і завмер, побачивши скажені й водночас холодні очі.

- Ти дійсно хочеш, щоб вона все це бачила? – більше нічого не потрібно було пояснювати – хлопці занадто довго знали один одного, щоб зрозуміти навіть так.

- Ні.

- То не стовбич тут! – прогарчав так, що сироти пішли шкірою.

- Я покличу Мішу, - сказав Макс і вийшов за двері. Його і самого трясло від люті, то ж, на відміну від Соніка, він би краще приєднався до цієї страти, ніж намагався б стримати Андрія.

- Є шанси, що я тебе відмовлю? – без особливих сподівань запитав Женя, але приятель лише різко мотнув головою.

- Жодних, - процідив крізь зуби й тихо попрямував за Максом. Подруга не має здогадатися, що зараз станеться. На секунду лише завмер на сходах, ледь чутно сказавши: - Я мушу прибрати це лайно з її житті. Але вона зненавидить мене, коли зрозуміє, що я зробив, то ж ви єдині, хто зможе прослідкувати за тим, щоб ця погань більше ніколи не сунулася до вовченяти.

- Вже за цим я точно прослідкую, - стримано кивнув Сонік, хоча й не думав, що Мішель так легко відмовиться від Дольського.

Хлопці не чули, що саме сказав Макс, і як змусив Мішу піти з ним, але Андрій вирішив не втрачати ні секунди, і швидко попрямував до дверей залу. На руках все ще були еластичні бинти – він зовсім забув про них, але зараз це було навіть доречно. Секунда, й тяжкі металеві двері зачинилися, а клацання замку голосно сповістило про те, що шляху назад немає.

Антон стояв до нього спиною, намагаючись, певно, трохи опанувати власні емоції, то ж поява ще когось стала для нього несподіванкою.

-Ти? – здивувався він. Спочатку вираз обличчя був злий, роздратований і навіть трохи гидливий, але секунда, і Антон вже натягнув на себе доброзичливу маску. – Щось забув?

- Сміття прибрати, - коротко сказав, роблячи крок до хлопця. Всі емоції пішли вглиб, залишивши лише одне бажання – відплатити цьому покидьку за все те, що він робив з Мішель.