Три новини – і всі добрі

Любі читачі, маю для вас три гарні новини.

Новина перша.

Завтра, 11 травня, завершується публікація мого фантастичного роману "Небесні міста".

Це третя книга циклу "Там, за високим Небом".

Четвертий роман із цього циклу матиме назву "Вогненні птахи війни". Публікація розпочнеться у вересні.

Підписуйтеся на мою сторінку, натискаючи "Відстежувати автора", щоб першими почати читати нову книгу.

Зараз ви маєте можливість прочитати роман "Небесні міста" повністю. А це понад 300 сторінок (за лічильником сайту) захопливих пригод і незабутніх емоцій.

Ділюся невеличкою частинкою цієї історії:

***

Лаерн привів свого учня до просторого квадратного приміщення зі світло-сірими стінами. Не метал, а якийсь зовсім незрозумілий матеріал, найбільше схожий на непрозоре скло. Підлога мала відтінок темного попелу.

– Де ми? – не втримався від запитання Ігнат.

– Це проекційна кімната.

Лаерн пішов до центру, де на підлозі був намальований світлий контур кола, мов місяць у повню.

Ігнату подумалось, що ця кімната, як і ніч, коли зникає місяць, – початок нового. Ось тільки що почнеться тут для нього самого?.. Невідоме змушувало серце битися частіше.

– І що вона проектує?

– Реальність. Програма враховує уяву керуючого нею, а частину інформації зчитує з підсвідомості того, хто заходить у проекцію.

– То це ілюзія? – чомусь у голосі Ігната прослизнуло розчарування.

– Це не ілюзія, Ігнате. Це реальність, і все, що буде там із тобою, відбуватиметься насправді. Тому, коли ти там стрибнеш із даху багатоповерхівки, то кісток не збереш.

– Я не збираюся стрибати з багатоповерхівки, – Ігнату видалося, що навколо стало зимно.

– Всяке буває, – Лаерн посміхнувся. – Та перш ніж ти підеш туди, маємо ще дещо обговорити. Це не іграшка, завдяки якій можна мандрувати реальностями. За допомогою цієї технології ти навчатимешся. І важливіше не як, а чому саме. Ти маєш позбутися страхів. Страх паралізує, плутає думки, обмежує, не дає швидко приймати правильні рішення. Страх – зброя проти будь-кого, тому для тебе його не має існувати. Є мета, засоби для її досягнення та енергія, яку ти використаєш. Важливо знайти енергетичне джерело і скерувати потік у потрібному напрямку. Коли енергії достатньо, можливо все. Але найголовніше джерело енергії – в тобі. Все в тобі...

– Це складно...

Так, Ігнат не забув, як Лаерн тримав предмети у повітрі і як спалахнув вогонь у його долонях, але свідомість поки відмовлялася адекватно сприймати побачене.

– Я розумію. На твоїй планеті поки все інакше. Тому спочатку розберемося зі страхами. Є щось, чого ти боїшся?

– Висоти, – Ігнат закусив губу.

Він ніяковів, зізнаючись, що ніякі походи в гори не звільнили його від тремтіння у тілі, коли під ногами прірва.

– Гаразд, із цього страху й почнемо. Ставай у центр кола.

Ігнат не помітив, коли Лаерн запустив систему. Коло світловим обручем піднялося трохи вище його голови, зависло на кілька секунд і спустилося на підлогу. При цьому жіночий, але якийсь неживий голос коментував роботу чужою мовою.

– Що вона каже? – в Ігната серце тьохнуло від передчуття.

– Що проекційну програму запущено, зчитуються дані, відбувається корекція параметрів, починається побудова реальності, – переклав для нього Лаерн і попередив: – Іди обережно. Я можу не встигнути вчасно зупинити програму.

Вицвілі сині очі не брехали: робота з проекціями мала в основі великий ризик.

Лаерн відступив. Навколо закрутився вир, ніби з підлоги піднялися блискучі скалки розбитого дзеркала. Уламки складалися у новий малюнок.

 

...Дмухнув крижаний вітер, та підбита хутром куртка поки добре захищала від холоду. А ось шапка якась благенька, явно чужа. І руки мерзнуть на морозі, рукавички з обрізаними пальцями, як полюбляють комп’ютерники. Єдина його річ.

Ігнат роззирнувся.

Високі засніжені гори зі стрімкими схилами, прірвами і заледенілими верхівками. Небо сіре, однорідне, сніжне. Увечері буде буревій, і тоді вірна смерть. Якщо не подолати ущелину.

Все було таким реалістичним, що дух перехоплювало: дихання морозу, хруст снігу під ногами, завивання вітру у близькій ущелині... Він ніби насправді потрапив до чужого життя. До життя...

Ігнат стиснув голову руками. Чужі спогади просочувалися у свідомість.

Літак... падає... удар... сніг... багато снігу... люди... живі... не всі... ніхто не прийде на допомогу... ніякого спорядження... хлопець, що колекціонує знімки дикої природи з супутника... зібрали свою карту з максимальним наближенням... чужий одяг... навмисно витяг жереб, бо вдома не чекають... його обіймають, бажаючи щастя... на нього сподіваються... він іде сам, провалюючись у сніг, торуючи стежку... до ущелини недалеко... за нею вигин лижної траси...

Ігнат неначе потрапив до чужого життя і не вірити у нього було неможливо. Від вітру сльозилися очі, пальці терпли. Подмухавши на руки, хлопець пішов далі.

Крок за кроком, загрузаючи у накиданому лиховієм снігу, обходячи уламки скелі, що скотилися з гори безліч років тому. Крок за кроком, хоча перехоплює подих, легені палить морозне повітря. Крок за кроком.

Змушуючи себе йти далі, Ігнат дістався кам’яного карнизу.

Колись, настільки давно, що того не здатна уявити людина, гора розкололася навпіл, і її половинки поступово розходилися. Згодом частина одної верхівки зруйнувалася, та прірва залишилася, вона дихала мороком, бо у те провалля навряд зазирало сонце. А над прірвою по краю вився карниз, тонкий, у півкроку.

Від одного виду карнизу в Ігната закрутилося в голові, у скронях бухкала кров.

– Зберися, ти маєш це зробити. Заради людей... – умовляв він себе наблизитися до карнизу, але тіло заклякло від жаху і не хотіло коритися боязкій людині.

Все в тобі... Але як важко у це вірити, коли стоїш над багатометровою прірвою!

Заскавулів вітер. Гори насміхалися з нього, і це надало Ігнатові сил ступити на карниз.

Він ішов, прикипаючи тілом до скелі, чіпляючись за найдрібніші тріщинки, ступаючи обережно і повільно. Вдих, крок, затамований подих, видих, ще трохи просунутися по карнизу... І так без кінця. Дорога над прірвою обернулася вічністю.

Та з черговим кроком Ігнат послизнувся, втратив рівновагу, в останню мить прилинув до шершавої стіни, об яку вже зранив обморожені пальці. І мав дурість подивитися вниз.

Нудота піднялася слизькою кулею по стравоходу, тіло стало ватяним і взагалі відмовлялось рухатися далі. Від страху кинуло в холодний піт, хоча на вулиці похолоднішало. Незриме сонце сідало за гори, не даруючи барви небу, сповитому сніговою сірістю.

Ігнат дихав глибоко, намагаючись опанувати себе. Розумів, що хвороба йому забезпечена. Але це байдуже, бо інакше у сніговому полоні згинуть інші, які сподіваються на нього. Навряд хтось заплаче по ньому, окрім товаришів по катастрофі.

Він усе ж зміг притлумити почуття і рушити далі.

Карниз звужувався, поки не став завширшки у кілька сантиметрів, на яких майже неможливо втриматися. Та Ігнат не зупинявся, вірив, що гора його втримає, не дасть упасти. Чув на дотик спів каменів під пальцями, хоча самих рук практично не відчував.

Даремно він довірився горам, вважаючи, що минув найскладнішу ділянку, а карниз, який знову розширився, його точно витримає...

Ігнат майже пройшов ущелину, коли під ногою хитнувся камінь, і частина карнизу осипалася. Хлопець не втримався, в останній момент зачепився за залишки карнизу. Він висів на руках, розуміючи, що повернутися ніяк не зможе, але треба сподіватися до останнього подиху.

Намацавши на стіні заглиблення і з третього разу спромігшись якомога краще поставити на нього ногу, Ігнат спробував трохи підтягнутися. Друга нога стала на хиткий камінчик, та поки тримається. Ще підтягнутися, радіючи, що руки досі сильні після тренувань. Він підніме тіло на рівень карнизу, стане коліном і ще трохи...

Карниз не витримав, падаючи у прірву і тягнучи за собою людину. Ігнат навіть не закричав.

Він летів униз із шаленою швидкістю, та реальність розсипалася на блискучі гранями уламки, ніби хтось кинув камінь у дзеркальну стіну, яка все те відображала...

 

Ігнат лежав на підлозі, стискаючи руки у кулаки. Він знову відчував себе, хоча тіло ще зберігало у собі подих гірського холоду.

– Чому я досі живий? – запитав Ігнат.

– Бо я вчасно зупинив програму. Ти довго падав.

***

Кому цікаво, як так сталося, що Ігнат отримав такого вчителя, і що було далі, ласкаво прошу до книги.

Новина друга.

Оскільки "Небесні міста" завершено і залишилося тільки редагування тексту, я можу повернутися до іншої історії. І це буде містична книга "Діти Смерку", яка бере участь у конкурсі "Містичні дивовижі".

Крижана магія сутінків знову оживатиме навколо моїх героїв. Звісно, писати про зиму влітку непросто, але гадаю, що це для мене теж буде цікавий досвід.

Щоб емоційно повністю повернутися до роману мені потрібен деякий час, але вже у травні оновлення будуть виходити регулярно.

І невеличкий фрагмент з опублікованого

***

Досить старомодна обстановка, хоча й дорога. Важкі завіси на вікнах, які не пропустять жодного промінчика світла знадвору. І якось незатишно тут, інтуїтивно зрозуміло, що у цього приміщення немає постійного господаря, тут зупиняються тимчасово з дозволу головного у їхньому товаристві.

Окрім чорнявого чоловіка років тридцяти п’яти, який і привітався до гості, у квартирі було ще двоє людей. Дівчина трохи старше за саму Марго, модно вбрана, з довгим хвилястим каштановим волоссям і зеленими очима, чию виразність підкреслював макіяж. І темноволосий чоловік, значно молодший від господаря. Марго бачила його вперше, та одразу звернула увагу на погляд чорних очей. Вони не були холодні чи бездонні, ні... Щось у цих очах було від потойбіччя, від живого мороку, який ховається на самому денці. А от зеленооку красуню у товаристві Григора Марго зустрічала, щоправда, їх не знайомили.

– Я дуже радий, що ти наважилась повернутися. Сьогодні ти нарешті зрозумієш свою силу, – найстарший підійшов до Марго, зупинився у кроці від дівчини.

М’який голос, пронизливий погляд із усміхом, та очей не відведеш, коли цей чоловік дивиться на тебе. І здається, якщо він вирішить, що твоє серце має зупинитися, так і станеться. Та він посміхнувся і глянув на свій почет.

– Знайомся, Марго, це мої друзі – Маркіян і Вероніка. Я думаю, що ви знайдете спільну мову. Дай, будь ласка, Маркіяну свій телефон. Не хочу, щоб ти сама собі нашкодила. Там краще не мати годинників.

Марго підкорилась, хоча віддавати будь-яку зі своїх речей їй зовсім не хотілось. Маркіян провів рукою над екраном, і телефон розблокувався сам собою.

– Як це? – здивувалася Марго.

– Тепло від людських рук залишається надовго. Так можна будь-який код зламати, – Григір подивився на свого товариша, і той кивнув, щось підтверджуючи.

Марго стало зовсім не по собі, але вона розуміла, що тепер її доля залежить тільки від Григора, і сперечатися у такій ситуації зовсім нерозважливо.

– Ти хотіла вміти і знати те, що вміємо і знаємо ми, – трохи з насмішкою мовив Григір. – Але яку ціну ти готова заплатити за це?

– Якщо я скажу, що будь-яку, це буде неправда, – трохи з викликом відповіла Марго, краєм ока побачивши, як зверхньо осміхнулася Вероніка. – Таку, про що не шкодуватиму і від чого не буду змушена домовлятися зі своїм сумлінням.

– Що ж... – вуст Григора теж на мить торкнулася зверхня посмішка. – У посвяти багато сходинок, а ти поки стоїш на першій. Ти й сама не знаєш, на що будеш здатна наприкінці цього шляху. Ходімо, присмерки відкрили часові і просторові брами. Ти маєш пройти випробування, Марго, або забути про нас назавжди.

Марго не відповіла. Оскільки вона таки наважилась прийти сюди сьогодні, це вже означає її згоду на невідомий іспит.

Нічне місто жило своїм життям, але на старих вуличках люди зустрічалися нечасто. Більшість офісів зачинилися, у кав’ярнях о такій порі в будній день не людно, а щоб просто гуляти надто сиро. Подумалось, що Григір заздалегідь знав, якою буде погода, чи то також було справою його рук.

Учотирьох вони проминули два квартали і вийшли до покинутого триповерхового будинку. Колись старовинна споруда вражала складністю оздоб біля вікон, та від них мало що залишилося. Частина стін осипалася, а на інших навіть за такого поганого освітлення було видно тріщини. Балкон над головним входом зараз підтримував лише один цілий атлант, у другого була відламана голова і половина тулубу. Над найвищим поверхом архітектор зробив декоративне коло з цеглин. Зазвичай у таких нішах встановлюють фігури або герби, але ця від дня будівництва була порожньою.

– Марго, поглянь навколо. Що ти бачиш? – запитав Григір, пропускаючи дівчину наперед.

Марго трохи з острахом вийшла на середину площі, роззирнулася. Окрім них чотирьох, більше нікого на площі не було. І в навколишніх будинках не світилося жодне вікно. Серце дряпнуло недобре передчуття, ніби її заманили у цю пустку навмисне, щоб не змогла покликати на допомогу, а не для того, аби перевірити, наскільки добре вона засвоїла минулі уроки.

Дівчина вслухалася у морозну тишу, намагаючись опанувати розбурхані почуття.

– Я чую вітер, його відлуння від нічного буревію. Воно у камінні, особливо у поїденому часом, – трохи невпевнено почала говорити вона. – І чую плач. Він не належить сьогоднішньому часу. Жінка... Молода... Тут когось убили. Її чоловіка. Ні! Її брата.

Світ навколо змінювався, наповнювався неясними образами минулих подій. Чути відлуння пострілу. Навпроти стіни стоять тіні стрільців, яким віддано наказ про розстріл полонених ворогів. Форма стрільців темно-сіра, по стилю схожа на однострої загарбницьких військ на початку минулого століття. Столиця тоді потонула у крові... Полонені біля стіни, простоволосі, у самих сорочках, дехто стоїть босоніж. Кров на одязі і на снігу не яскрава, та відлуння болю було таким сильним, що Марго похитнулась, і видіння змерхло.

– Добре, – мовив Григір, глянув на Маркіяна і Вероніку, ті відійшли убік, щоб він був найближче до дівчини. – Дивись іще. Не у минуле, воно тут справді відчувається сильно, а в сьогоднішній день. Шукай те, що звичайні люди не бачать.

Повіяв легкий вітер, поніс сніг по землі. Змінювалося небо, ставало нижчим, вкриваючись хмарами, між якими проглядали зірки, значно яскравіші, ніж можуть бути над великим сучасним містом. Нижче хмар майнула крилата тінь, велика, гостропера. І зникла на новому колі, піднявшись над хмарами. Та вона була там явно не сама. Над містом кружляла зграя таких птахів.

Марго поглянула на землю, відчуваючи, наскільки дивовижним і небезпечним стає світ навколо. Біля перемету вздовж стіни якась істота залишила ланцюжок слідів. На перший погляд – собака, але кігті значно довші, а слід легкий, веде до кущів трохи подалі. Дівчина перевела погляд туди, кліпнула і таки побачила власника цього незвичного сліду. Це була напівпрозора істота, справді схожа на собаку, але дуже худа, на високих тонких лапах і з китицями на довгих настовбурчених вухах. Істота тремтіла від холоду і дивилася на людей з острахом, ладна одразу втекти, щойно до неї наблизяться.

– Молодець, Марго, – неголосно промовив Григір, який бачив те саме, що й вона. – З першої спроби роздивилася стражів і загубленого.

Почувши його голос, істота, названа загубленим, таки піддалася страху і втекла.

– Загубленого? – перепитала дівчина.

– Саме так. На них перетворюються тварини, від яких відмовилися їхні господарі, загубили чи викинули на вулицю. Коли закінчуються їхні земні життя, ці зраджені живі душі стають загубленими. Трапляються й дуже небезпечні екземпляри, але цей і власної тіні боїться. Так і блукатиме містом, залишаючи сліди і шукаючи тепла, поки тут живуть люди. А коли і люди підуть звідси, стане частиною присмеркових туманів.

Від того, як Григір розповідав про це, Марго стало холодно. Вона вперше пошкодувала, що не знехтувала запрошенням. Кому і що вона збиралася довести?..

Вуст Григора торкнулася посмішка, ніби він розумів, про що вона думає.

– Ти така обдарована, Марго... Така смілива... І така невірна!

На голос Григора відгукнувся вітер, від чийого подиху пронизувало до кісток, хоча навкруги неначе нічого й не ворухнулося. Тільки у небі вітер рвав хмари на клапті й обертав на туман. Марго зіщулилась, бо цей дивний вітер призначався лише їй. Маркіян із Веронікою стояли насторожі і здавалося, що вони охороняють єдиний шлях, яким можна вийти з цієї зачарованої площі.

– У чому ж я не вірна? – Марго наважилася подивитися на Григора прямо.

– Ти розповіла про нас чужим. Кому і навіщо? Чому ти нас зрадила? – владні запитання, за кожним з яких відчутна погроза, що буде за непослух.

Не даремно казали, що від Григора нічого не залишається у таємниці, і якщо так... то можна більше не приховувати правду.

Новина третя.

Герої моєї казки «Павук» тепер говорять голосом Тетяни Семененко, акторки кіно та Харківського молодіжного театру «Мадригал».

Читати оповідання можна на "Букнет" - https://booknet.com/uk/book/kazki-ta-opovdannya-dlya-dtei-b294308

А послухати казку на чудовому телеграм-каналі "Павлуша і Ява".