Слава Україні! Що стається, коли дві надзвичайно талановиті авторки разом пишуть роман? Він виходить дуже цікавим, інтигуючим та захоплючим. Саме таким є сучасний любовний роман Каміли Дані та Холод Влади   "ПОВЕРНИ МОЮ ДУШУ" У романі є заборонені почуття, зустріч через роки й навіть... спільна дитина. Написано дуже емоційно та чуттєво. Ця історія вчить задуматися перед тим, перш ніж зробити важливий крок вперед.

Шматочок:

— Ти забрав? ! — шепочу проковтуючи гострі шпильки жовчі. – Ти вирішив?! – невпізнанний голос. – Виродок, ти вкрав! – кричу. Мене трясе, в голові все перевертається догори ногами.

— Марто, — Кирил ловить мене за лікоть.

Навіть не зрозуміла, як опинилася біля Руслана. Нависла над ним зі стиснутими у кулак руками.

— Ти хоч знаєш, що я пережила за цей рік? – голос тремтить. – Знаєш? – знову кричу. Мене вивертає навиворіт від болю та ненависті. – Ти вкрав мою душу, мою донечку і сенс життя, — сльози градом котяться щоками, затуманюючи погляд.

— Марто, я розумію, — підіймається на ноги.

Кладе руки мені на плечі, які я вмить стріхаю, як гидливу ганчірку.

— Розумієш, — підіймаю кулачки, молочу по грудях захованих у синю сорочку. – Що ти розумієш, — не можу більше підібрати слів. Хочу прокинутися, покинути цей жах і прокинутися біля моєї крихітки.

— Але це ще не все…

Тільки зараз підіймає погляд наважуючись подивитися в очі.

Відчуваю, як мої груди ходять ходуном, ніздрі жадібно хапають гіркий кисень, а мозок просто не сприймає те, що відбувається.

— Аня захворіла, їй потребується пересадка кісткового мозку, але мій не підходить, єдина надія на тебе.

Руки опускаються від безсилля, коліна підкошуються, перед очима пітьма.

— Ти що верзеш, — мене підхоплюють двоє пар рук. – Ти що верзеш тварюко? – відчуваю, як захлинаюся власними сльозами. – Я змушу тебе заплатити за все. Гори в пеклі!

***

Навіть доля сама постійно зіштовхує нас, тож то не тільки я сам. Можливо, мені варто...

— Пообіцяй мені не шукати зустрічі з нею... Якщо ти все ще хочеш бути зі мною, Руслане, — тихо шепоче Соня.

— Давай поговоримо вдома, — злегка відсторонююсь. 

— Ти закоханий в неї? 

— Я її навіть не знаю, — зітхаю. 

— Не обманюй мене, — дивиться в очі.

— Вона мені подобається, але ми правда незнайомі. Я ходив до цього кафе, щоб побачити її, але ніколи не кликав до себе за столик до сьогодні. Просто фізичний потяг, іншого бути не може. Ми зовсім незнайомі.

Ніби кажу і правду, а звучить так, ніби виправдовуюсь. Не розумію, навіщо роблю це. Чи то за звичкою, чи то ще з якоїсь причини... Можливо, я просто не хочу робити боляче ані Соні, ані Марті. 

ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ