Доброго вечора, мої любі ))

Декілька новин сьогодні для вас.

По-перше, дуже скоро відбудеться фінал книги

"БАЖАНА ЗДОБИЧ"

Смілива і красива господиня дома, не дуже вдалий крадій-нахаб,

коштовна здобич, яка  дуже вабить... і що з цього може вийти.

Неподіваний фінал обіцяю. ;))

– Щось ти не дуже поспішаєш виконувати свої обіцянки. – опаливши мене очима і глянувши зверху донизу владним поглядом, саркастично прокоментувала дівчина моє занадто довге милування її ніжками.

Цей виклик я прийняв миттєво. Вибити в мене ґрунт з-під ніг всього лише поставивши на коліна – взагалі нереально. Озирнувся по сторонах у пошуках зручного для мене «місця дислокації», зачепився поглядом за диван, що стояв за кілька метрів. Наблизився до грайливої панянки, злегка боднув головою в його сторону. Міг б і більше вишукано та звабливо заманити її туди, якби руки мені звільнила. Але раз відмовилася, нехай тепер задовольняється тим що є.

Вона озирнулася, примружилася трохи, і швидко зрозуміла куди я її підштовхую. З легкої усмішкою, ані трохи не розгубивши свого хижого запалу, відступила назад. Те ж дражнила та спокушала мене. Декілька метрів ігри в «забодашки» та останнім поштовхом голови я «впустив» її на диван.

– І що далі? – сівши зручніше і закинувши ногу на ногу, промуркотіла з викликом в очах вона. – Руки не розв’яжу. Навіть не сподівайся. Адже я лише слабка, беззахисна жінка.

В останніх словах відчувалося відверте глузування. Обидва ми добре розуміли, що це було під великим питанням. Фізично – так, вона була слабкіше. Але в спритності та хитрощах напевно не поступалася мені. У суперечку я заходити не став, щоб не збити її грайливий настрій. Він мені був на руку. Адже загроза виклику поліції все ще залишалась досить актуальною.

– Я думаю так буде не дуже зручно. – хитро посміхнувшись, штовхнув її в коліно, скидаючи одну ніжку з іншої.

І відразу ж трохи всунувся плечем між них.

ЧИТАЄМО ТУТ...

По-друге, хочу порекомендувати вам одну книгу. ))

Мене зацікавила, забрала її в свою бібліотеку.

Принесла і вам для знайомства, хто ще не читає.

"ПОВЕРНИ МОЮ ДУШУ"

— Ти забрав? ! — шепочу проковтуючи гострі шпильки жовчі. – Ти вирішив?! – невпізнанний голос. – Виродок, ти вкрав! – кричу. Мене трясе, в голові все перевертається догори ногами.
— Марто, — Кирил ловить мене за лікоть.
Навіть не зрозуміла, як опинилася біля Руслана. Нависла над ним зі стиснутими у кулак руками.
— Ти хоч знаєш, що я пережила за цей рік? – голос тремтить. – Знаєш? – знову кричу. Мене вивертає навиворіт від болю та ненависті. – Ти вкрав мою душу, мою донечку і сенс життя, — сльози градом котяться щоками, затуманюючи погляд.
— Марто, я розумію, — підіймається на ноги.
Кладе руки мені на плечі, які я вмить стріхаю, як гидливу ганчірку.
— Розумієш, — підіймаю кулачки, молочу по грудях захованих у синю сорочку. – Що ти розумієш, — не можу більше підібрати слів. Хочу прокинутися, покинути цей жах і прокинутися біля моєї крихітки.
— Але це ще не все…
Тільки зараз підіймає погляд наважуючись подивитися в очі.
Відчуваю, як мої груди ходять ходуном, ніздрі жадібно хапають гіркий кисень, а мозок просто не сприймає те, що відбувається.
— Аня захворіла, їй потребується пересадка кісткового мозку, але мій не підходить, єдина надія на тебе.
Руки опускаються від безсилля, коліна підкошуються, перед очима пітьма.
— Ти що верзеш, — мене підхоплюють двоє пар рук. – Ти що верзеш тварюко? – відчуваю, як захлинаюся власними сльозами. – Я змушу тебе заплатити за все. Гори в пеклі!
***
Навіть доля сама постійно зіштовхує нас, тож то не тільки я сам. Можливо, мені варто...
— Пообіцяй мені не шукати зустрічі з нею... Якщо ти все ще хочеш бути зі мною, Руслане, — тихо шепоче Соня.
— Давай поговоримо вдома, — злегка відсторонююсь.
— Ти закоханий в неї?
— Я її навіть не знаю, — зітхаю.
— Не обманюй мене, — дивиться в очі.
— Вона мені подобається, але ми правда незнайомі. Я ходив до цього кафе, щоб побачити її, але ніколи не кликав до себе за столик до сьогодні. Просто фізичний потяг, іншого бути не може. Ми зовсім незнайомі.
Ніби кажу і правду, а звучить так, ніби виправдовуюсь. Не розумію, навіщо роблю це. Чи то за звичкою, чи то ще з якоїсь причини... Можливо, я просто не хочу робити боляче ані Соні, ані Марті.

ДАЛІ ЧИТАЄМО ТУТ