Продовження, яке себе не чекає... 

Арт від: Марісси Вольф

Як ні в чому не бувало, підходжу ближче. Зазираю на байк. О, так! Ключі в замку. Яка я щаслива. Сьогодні точно мій день.

Поки ці двоє, про щось розмовляють. Краєм вуха слухаю, а ногами працюю.

— Як тобі пощастило… одружишся… — вухо в мене не дуже слухає суть. Ледь чую фрази, але це не головне.

Важко, тихо, зітхаю. Сідаю на байк та прокручую ключ. Беру в руки шолом і поки мої пси не схаменулися, рушаю з місця. Даю по всім газам. У слід чую крики:

— Стій! — закричав незнайомець.

— Марино Олегівно! — кричав один із псів.

Я ж уже махала на прощання долонею, як та принцеса в стародавні часи. 

І, як вийшло все провернути? Тільки зараз відчула шалене серцебиття й адреналін, який бушує в крові.

_____________________________________________