10 смачних фактів про мене та мою творчість!

Вітаю усіх довгоносиків, яким час від часу кортить впхнути свого носика за лаштунки чужого життя. Знаю наскільки це цікаво – сама така ж. Звісно найбільший делікатес це "люди, що тобі не байдужі". Емоційний зв'язок то найдорожча спеція. І якщо не рахувати маму, то, мабуть, найбільше нас тягне до колег, які досягли більшого ніж ми. Бо то ж заповітна мрія – дізнатися таємницю успіху, поцупити магічний еліксир удачі, або просто впевнитися, що всі вони були колись початківцями і не ти один киснеш у болоті творчої кризи. 

То ж і я долучаюся до флешмобу від Софії Вітерець "10 цікавих фактів про мене та мою творчість". Раптом не все згадаю чи щось пропущу, то запрошую за десертом  на мої сторінки в соціальних мереж. Так у групі на Фейсбук "Світи довгоносика" можна спостерігати за тим, як я проходжу курси підвищення кваліфікації з письменницької майстерності, дізнатися про прем'єри моїх книг та про новиночки колег. "Красиві картинки" з мого особистого і творчого життя є в Інстаграм. А ще я залишила по смаколику у Твіттері, Пінтерест, Тікток.

Факт №1: Мене звуть Маша (кому зручно, можете так до мене й звертатися).  Я не розділяю своє особисте і творче життя височенною бетонною стіною, лише метровим парканом для свого та чужого емоційного комфорту. Мій псевдонім (Марія Луіза Коллє) – це гімн покійному батькові, що першим поставив на поличку моєї особистої бібліотеки  книгу. Тоненькі дитячі книжечки він підписував "Моїй любій донечці Марії Луізі". Мама розповідала, що він навіть влаштував скандал, намагаючись вписати подвійне ім'я в документи. Але в нього нічого не вийшло, тож у паспорті я просто Марія. А "Коллє" то перша частина прізвища, виокремлена таким чином, щоб у кожному з трьох слів псевдоніму була однакова кількість букв.

Факт№2. Пишу скільки себе пам'ятаю.

 Якщо вірити архівним даним (розповідям мами та бабусі) я почала придумувати історії одразу, як навчилася говорити. Улюбленою грою в дитинстві було взяти до рук книгу, повернувши її вверх ногами, і удавати, що читаю, хоч на справді озвучую власну щойно придуману історію. Письмове оформлення моя творчість отримала ще в молодшій школі, коли я вгледівши по телевізору, що оголошують конкурс дитячих віршів, взялася активно віршувати. На конкурс моя писанина не пішла, бо доки я самокритично по сто разів переписувала й перероблювала, конкурс скінчився. Поетом себе не вважаю, але зримувати кілька рядків можу. Таке уміння вважаю досить корисним. Навіть використала його в одному зі своїх фентезійних  романів, де відьма придумувала заклинання у віршованій формі.

Писати велику прозу мене спонукав той таки телевізор. З нього я дізналася про конкурс "Коронація слова". І відтоді все намагаюся написати роман за який не соромно, щоб потім відправити журі конкурсу. Сподіваюся, що з цим конкурсом не вийде, як з попереднім і ми не розминемося у часі.

Факт №3. Граматика завжди кульгала на обидві ноги.

У школі, коли задавали написати шкільний твір на три сторінки, мені завжди не вистачало місця аби виговоритися. ("Стислість – сестра таланту" – то не про мене.  Тому й пишу романи, а не менші форми.) Я писала на чотири з половиною сторінки. І завжди отримувала дві оцінки: 12 балів за сам твір, і 2 бали за грамотність. Тож виводячи середнє арифметичне виходило, що в школі я була далеко не відмінницею. Зазвичай моєю найбільшою помилкою було "ковтання" букв. Мої думки й досі біжать попереду паровоза, добре, що Word має вміння "здогадуватися", що я хотіла написати.

Через таке минуле, на сьогодні маю страшенні фобії по типу "не буває безграмотних письменників". Тож редагую текст двічі: одразу, як написала й наступного дня на свіжу голову. А тоді перечитую через рік і все одно знаходжу за що червоніти. Навіть кілька разів користувалася послугами коректора й редактора. Проте то задоволення не з дешевих (принаймні для мене на сьогодні).

Факт №4. Вірю в міфи та легенди повсякденності.

Ще з дитинства вбирала в себе, як губка усілякі "побутові міфи". По типу "поет повинен бути голодним", "письменник мусить мати "трешову", сповнену болю та страждань біографію, інакше його творчість не буде нікому цікавою", "щоб зробити кар'єру жінка мусить не створювати сім'ю"…  В подібне вірили й мої батьки, тому коли прийшов час обирати професію писати мені заборонили. Лише реальна професія! А писатимеш після того, як прийдеш з роботи, приготуєш їсти й перемиєш посуд. Причому філологію, журналістику й суміжні з письменницькою діяльністю професії батьки "реальними" не вважали. Саме тому, як слухняна донечка, я багато вчилася, сподіваючись реалізуватися деінде, окрім літератури.  Тож на сьогодні маю диплом соціального педагога, спеціаліста соціальної роботи та магістра психології. Усі дипломи з відзнакою. Був період коли я вважала, що то все дарма витрачений час. Проте зараз розумію, що й студентські роки й професійний досвід то все невичерпне джерело матеріалу для моїх книг.

Але й в студентські роки «моя писанина» мене не полишала, тож я «тихцем» була головним редактором студентської газети.

В моєму житті й досі існують деякі міфи та я намагаюся сама для себе їх розвінчувати.

Факт №5. Як не в лайно, то в партію – то про мене.

Через особливості минулого, яке описане в пункті №4 у мене  з'явилася стійка звичка навчатися новому. Причому таке навчання триває рівно до того часу, коли буде виконаний один проєкт повністю. Так, коли я навчалася вишивати стрічками (моя любов до підручників з самоосвіти) то досягла того рівня, щоб вишити картину квітами зі стрічок. На тому все скінчилося. Далі і картина, і всі матеріали були запаковані в картонну коробку й відправлені на горище. І таких коробок за свої тридцять два роки я назбирала чимало. Проте й цей факт своєї біографії вважаю сприятливим саме для письменницької діяльності. Оскільки, щоразу коли доводиться створювати чергового персонажа, я «беру якусь з коробок і вручаю її персонажу». Тому коли кажуть, що письменник змальовує героїв своїх книг з себе, то в моєму випадку то правда на відсотків сімдесят.

Факт № 6. Не уявляю свого життя без природи.

Все моє існування так чи інакше спрямоване на те, щоб бути ближче до природи. Я живу в приватному будинку, де є садок (на п'ять яблунь), город (дві теплі грядки, щоб сусідкам-бабусям було з чого кепкувати) і моя гордість – власноруч закладений газон з величезною альпійською гіркою.

Відпустки і вихідні моя сім'я (я, чоловік та донька) полюбляє проводити біля водойм, на рибалці, на шашликах. Нам більше подобається подорожувати рідною країною, ніж бувати закордоном.

Також обожнюю тварин. Тому в моєму будинку живуть дві собаки, дві кішки, й два морських равлики. Половина тварин взяті з вулиці.

Цю свою любов до природи силоміць нав'язую усім своїм персонажам. Так, моя книга "Русалка для дикого" повністю списана з мого торішнього відпочинку біля річки. Ми дійсно розбили величезний табір з наметом, шатром і меблями. І саме тоді в мене з'явилася думка "а що було б якби мій чоловік сів у машину і залишив мине саму на березі річки з усім цим добром і сусідами – рибалками".  Саме так і вчинив новий хлопець головної героїні, а що було далі може прочитати самі.

Факт №7. На мене постійно ображаються сусіди.

Останні років зо два постійно випадаю з реальності, особливо в дорозі. Бо моя голова то притулок для сотень образів та ідей, що народжуються повсякчас. Спинити мою фантазію може хіба споглядання абсолютно білої стіни. Але, якщо на ту стіну впаде тінь або з'явиться малюсінька крапочка, то це кінець, бо вже нова історія ллється з мене, немов незапланована носова кровотеча.

Раніше я намагалася все те занотувати, а зараз чекаю як мінімум добу. Якщо ідея не вивітрилася значить вона життєздатна і гідна того аби піти в архів. Не факт, що з неї колись виросте книга – час покаже.

Саме тому на мене часто ображаються сусіди й знайомі. Бо я не вітаюся. А причина в тому, що я їх просто не бачу, навіть якщо вони йдуть прямо навпроти мене. Бо в цей момент я продумую персонажів, або перевіряю сюжет на логічні дірки, переконую себе, що той безхатько з продуктового ринку не буде головним героєм, бо читачів знудить від самого його запаху.

Я часто проїжджаю свою зупинку, бо тону  у власних думках. Я не зможу пояснити куди саме ми їздили на риболовлю, бо я всю дорогу хоч і дивилася у вікно, але бачила  "імперію крижаних драконі та імператора, що здоровецькою лускатою ящіркою виповзає з мертвого озера).

Якщо раніше, мені вдавалося перемикатися між творчістю та побутом, то відколи почала регулярно публікуватися на Букнет, творчість постійно увімкнена ніби фоновий режим чи музика за кадром. Вона вже не частина мого життя, вона і є моє життя.

Факт №8. Ще не «нюхала» жодного видавництва.

На сьогодні  я є лише мережевим автором, усі мої публікації – то самвидав в Інтернеті.  Вважаю, що не зовсім знайшла свою нішу аби сміливо стукати у двері видавництв.

Починала я з фентезі, то моє кохання з дитинства. Й досі мрію, що колись напишу здоровецьку трилогію й надрукую її у подарунковому варіанті з рельєфними ілюстраціями та колекційними фігурками персонажів. Проте до мрії додається й маленький страх, що таке видання стане тією «картиною зі стрічок». І тоді увесь жанр спакується в картонну коробку й піде доживати віку на горище. Тож незважаючи на існування чернетки того омріяного фентезі, ніяк не знайду в собі сили довести все до логічного кінця. І в мене таких чернеток повнісінька шафа, а на Букнеті опублікована лише та малесенька частинка в якій вдалося дістатися останньої сторінки.

Не так давно зрозуміла, що й сучасну прозу можу писати. Навіть виявилося є дещо, що мені б хотілося обговорити з цим світом. Тож я на роздоріжжі:  який жанр виокремити як основний.

Факт №9. Стала набагато щасливішою, коли почала спілкуватися з колегами.

І знову ж про міфи і визнання. Коли ти мама та дружина, донька, сестра, працівниця котрогось відділу дійсно важко відчути себе "справжньою" письменницею. Повсякчас здається, що твоя біографія не дотягує своєю "трешовістю" до "справжньої долі творчої особистості". Адже ти не поклала на вівтар письменницької діяльності свою дитину (віддай на виховання бабусі), своє кохання (стосунки забирають забагато часу, ти могла б витратити його на боротьбу з неправильно поставленими комами), свої заробітки (посиділа б трохи голодною, нічого б не сталося, схудла б нарешті, зате написала б більше книг).  А коли спілкуєшся з собі подібними, то розумієш, що ми всі "звичайні люди" і ніхто не втік потайки на Марс аби написати бестселер.

Факт №10. Окуляри на більшості моїх фото, то не для краси чи іміджу письменниці. Маю вади зору, через що часто не можу прочитати написи на маршрутному таксі, що рухається. Тому або власне авто, або трамвай, який не потрібно "ловити". Окуляри використовую для роботи. А на вулиці змушую очі пригадувати їх основну функцію.

З побажаннями міцного здоров'я,

ваша Марія Луіза Коллє!