Нещодавно мені виповнилося тридцять два. За три дні до того до мене прийшло визнання. Не поспішайте гуглити моє ім'я, ви не знайдете його у переліку нобелівських лауреатів, чи у рейтингу Forbes, чи ще у якомусь списку "видатних особистостей".

Звідки ж взялася моя впевненість, що до мене прийшло саме визнання, а не грип з підвищеною температурою через яку мені усіляке ввижається? А відповідь проста: я те відчула. Сталося це пізнього вечора. Чоловік повернувся з роботи і я взялася його годувати. Сама за звичкою сіла на табуретці поруч. Хоч я давно вже повечеряла, та то були єдині десять хвилин коли ми мали змогу поспілкуватися. Коли той час кінчався ми мусили повертатися до "дорослого життя" і далі бігти в напрямку "успішного успіху".

На порядку денному було моє "кисле, як зіпсований лимон, обличчя". Важко сказати, що саме сприяло тому "окисленню". Мабуть, саме ота гонитва за "успішним успіхом" і біль "поламаних ніг". Мій чоловік, що далекий від "диванної філософії" і "правильних слів", раптом підвівся.

– Я збирався дотягнути до свята, але бачу час прийшов, ­– сказав й вийшов з будинку.

Я пішла слідом і через вікно дивилася, як він зникає за дверима гаража. За кілька хвилин він повернувся до будинку. Простір заповнив стійкий та в'їдливий запах плісняви. Його джерело – незрозумілої форми футляр, що його чоловік тримав у руках.

– З Днем народження, – видихнув і впхнув мені до рук оте смердюче щось.

На мить мені здалося, що на мою домовину щойно кинули жменьку землі. Та я воїн і перед лицем смерті голови не схилю. Тож мовчки зняла кришку з того смердючого футляра. Всередині виявилася річ удвічі старша за мене – друкарська машинка. Торкнувшись її бурих від іржі клавіш, я відчула те саме визнання. В ту мить до мене прийшло розуміння, що в моїй родині мене і мою літературну діяльність сприймають як одне ціле. У моєму королівстві при зустрічі іноземних послів мої піддані скажуть: "Наша королева письменниця. Тож думайте, що говорите, аби ваше каркання не різало їй вуха". Коли мою доньку запитають: "Твоя мама курку запікає в духовці чи смажить на пательні", вона відповість: "Описує в трьох абзацах, а потім ще в шести намагається згодувати той кулінарний шедевр своїм персонажам".

Звісно ж для мого чоловіка вся та ситуація виглядала куди буденніше. Він просто шукав деталі до автомобіля на сайтах оголошень і випадково натрапив на продаж "музейних експонатів" – друкарських машинок. В ту ж мить він вирішив, що то буде прикольно подарувати такий "сувенір" людині, що створює віртуальні тексти на комп'ютері й публікує їх в Інтернеті.

От тепер такий символ визнання та мотивації красується в мене на письмовому столі поруч з принтером, що не так давно подарували бабусі аби перетворити мене на "друкованого автора".

А що для вас визнання? Скільки людей повинно взяти участь у процесі аби те все відгукнулося у серці?