Відьмовський замок - літературний експеримент

 Відьмовський замок - твір у жанрі фентезі. Літературний творчий експеримент (частково і гра для наших чудових авторів на Букнет) із колективним написанням повісті. 

 Призначений виключно для публікації фрагментів тексту повісті.

З усіх інших питань будь ласка пишіть у блозі  "Експеримент" https://booknet.com/uk/blogs/post/324748

Географія:

Місце подій: Одне із князівств Заходу – Скарія. На сході князівство межує із високими Змієвими горами. Столиця князівства: Ангігард.

Правитель – князь Літгар, син Хельде.

На східній окраїні Скарії, у лісовій місцевості, серед старих ялинових та букових лісів, у підніжжі Змієвих Гір, розташований Замок Сейдгард (до найближчого більшого поселення 3 дні шляху – бл.100 км). Замок височить над прірвою, лише з одного боку до нього можна вільно підступитися. Замок старий і вже давно не був заселений.

Зав’язка сюжету:

Князь оголошує серед можновладців та своїх воїнів-гриднів про необхідність знищити відьму Енніс, що може наслати на князівство різноманітні лиха. Всі погоджуються у необхідності побороти це зло і знищити відьму у її гнізді – у Замку Сейдгард.

Князь збирає свою дружину із трьох сотень воїнів і вирушає до замку. Там він блокує відьму, виставляє чати на усіх дорогах і готується вдертися у замок.

  Сонце набрало багряної барви й уже скотилося над верхівки високих ялиць, занурюючи ліс у сині тіні. Сутінки, мов якесь примарне воїнство, почали збиратися по завалених вітроломом вертепах та яругах, готуючись за годину-другу піти у наступ на довколишній світ й затопити його своєю чорною навалою.

  Чатові зупинили його на невеликій галявині. П’ятеро воїнів у кольчугах та прошиваницях, озброєні списами та луками, уважно розглядали боярина, не очікуючи побачити тут чужинця.

 - Я Деломір  із Аботриди. Прибув до вашого володаря. – повідомив він князівським гридням.

 - Я знаю тебе, пане. – кивнув старший із воїнів, продовжуючи хмурити свої густі брови та стовбучити бурі вуса. – Пам’ятаю, як ти бував при князівському дворі три роки тому на святкуваннях обжинок і ми були разом на ловах в лісах над Чорною Стрілою п’ять літ тому. Ти сам чи нам ще когось чекати?

 - Сам. Князя я застав тут?

 - Так, він у таборі. Вибач, що тебе не проводимо, бо маємо вартувати дорогу. Але ти сам легко трафиш туди – їдь прямо, нікуди не повертаючи, і за дві версти будеш на місці.

Воїни розступилися, пропускаючи Деломіра. Той мовчки поклонився й продовжив свій шлях через похмурий бір, де лише пара круків порушувала тишу своїми «Кро», що відлунювали від сірих стовбурів і губилися у гущавині.

Табір вміщав близько трьох сотень князівського війська й пожовклі, а то і посірілі, від часу та дощів білі полотнища наметів різко виділялися у цій первозданній місцині, яка здавалось взагалі не пам’ятала людської присутності.

Серед шатер то і діло йому зустрічалися воїни, які охоче легко кланялися боярину на знак привітання. Отже, його таки чимало хто із князівської дружини добре знав та відчував приязнь, що не могло Деломіра не тішити. Адже нічого так не додає людині оцінки, як хороша думка осіб, що ніяк від неї не залежать.

Можновладця без зволікань провели у великий князівський намет, що стояв посередині цього табору. Всередині усе відповідало простому воїнському побуту – невелике ложе застелене вовчими шкірами, розбірний на козлах стіл, пара скринь і поскладана в куті зброя – панцир з поножами та наручами, шолом, два мечі, бойовий топір й лук із трьома, набитими стрілами, колчанами.

Літгар стояв над столом і вчитувався у якийсь розгорнутий сувій під скупими променями запаленої свічки. Його густе темно-русе волосся спадало на плечі. У сірих, повних задуми, очах відбивався спокійний вогник, що підносився над зануреним у жир гнотом.   

 - Я завжди думав, що займатися читанням краще вдома, а не пертися заради цього на відлюдний край світу. – пожартував боярин.

Князь, почувши знайомий голос, спочатку поглянув на несподіваного гостя великими очима, а далі радісно посміхнувся й рушив до нього розкинувши руки:

 - О, бачу, що в глушині не лише можна щось важливе почитати, але і зустріти старих друзів! – відповів Літгар та приязно обійняв товариша. – Якими вітрами тебе сюди занесло?

 - Та я взагалі то приїхав до тебе у столицю, щоб провідати, але ж тебе там не виявилося. То і прийшлося пертися ажень сюди. Тож це скоріше до тебе запитання – що ти тут робиш?

  Князь відразу спохмурнів та невдоволено наморщив носа.

 - Повір, я б краще тебе зустрічав у себе при дворі, ніж тут. Але що поробиш – князівський обов’язок захищати свій край важко на когось перекласти. Попробуй дошукатися таких надійних людей, як ти.

 - Мені сказали, що ти сюди поїхав лапати якусь відьму?

 - Треба і цим займатися.

 - Якщо б я хотів когось затягти у ліжко, то не знаю чи взявся б саме за відьму. А ще, якщо заради цього треба облягати замок, то пошукав би собі легшого суперника. – Деломір вирішив трішки по-насміхатись із друга. – Вона хоч варта цього?

 - Вона – кровожерливий бісівський виродок, породження наві, слуга Чорного Бога! Відьма вбила уже не одного. Займається ворожбою на людських тельбухах й усілякі лиха насилала на мою державу. Два роки тому мор прокотився по князівству, забравши із собою кожного десятого. Цієї весни, у дні, коли уже сходили посіви, налетіли хуртовини, яких і найстарші люди не пам’ятали. Минулого року град та бурі понищили половину врожаю. Якщо так продовжуватиметься і далі, то почнеться голод. Я весь цей час допомагаю нужденним із своєї скарбниці, але вона у мене не безмежна.

 - Ти впевнений, що це не співпадіння? Не випробування наслані богами та вплетені у нитку долі?

 - Це все відьма. Це все вона і різні злі сили, що їй прислуговують. По селах почали пропадати діти – ось так раптово просто зникали із своєї постелі чи колиски посеред ночі. Мандрівників, що забарилися на дорогах до темна часто знаходять розтерзаними на шмаття. Тут і там – на узліссях, на перехрестях доріг, на старих каменях посеред лук чи дубах навіть у священних дібровах – люди бачать темновірські знаки, що наводять на наш край прокляття. І тоді всі у різних місцях люди почали помічати самотню жіночу постать, що блукала поблизу. Дехто, до пів-смерті переляканий побаченим,  описував її як потворну стару бабу…

Князь розповідав усе це, перевівши погляд на полум’я свічки, і, здавалося, десь там сам міг зараз побачити усе, про що казав. Деломіру чомусь аж мороз пробігся по спині і після миті мовчанки він запитав:

 - І схопити її не вдається?

 - Кілька раз намагалися, але це бісівське стерво кожного разу виривалося. Аж поки не знайшли її лігво – ось ці старі розвалини.

Князь підійшов до виходу із намету й відслонив полог. Його рука вказала кудись у далечінь. Наблизившись, Деломір побачив над верхівками дерев, ген за лісом, невелику, але стрімку гору, на якій підносився замок. Він розташовувався цілком не далеко – може за якусь версту звідси – і дивно було, що боярин не помітив його відразу, коли сюди приїхав. Старезні стіни із вежами та кількома будинками спускалися по пологішому схилу, інший же обривався прямовисним урвищем. Замок чорнів на тлі вечірнього неба, мов якийсь зловісний виклик сповитих пітьмою людських замислів цьому дикому, але все ж створеному світлими богами, краю.

- Уже пробували туди увійти?

- Один раз, ще три дні тому. Так відразу наскоком спробували туди вдертися. То п’ятеро на конях влетіли у ворота і ті відразу за ними зачинилися. От ми про них нічого до сьогодні і не знаємо. Пробитися через браму ми так і не змогли. Скоро зробимо таран, а ще достатньо високі драбини і спробуємо залізти на стіни. Так що ти якраз вчасно – без тебе ми нічого важливого не починали.

Князь якось неприємно посміхнувся, що боярину не захотілося й віджартуватись.

Пугач у лісі проспівав свою коротку моторошну пісню.