Конспект (не) для лінивих. Вд, день 4.

Нещодавно здійснила ганебну втечу. Спершу вірила, що у своїй відпустці довгоносика (нагадую у нас тут курси підвищення кваліфікації для письменників) зможу скористатися порадою Енн Ламотт: «Пташка за пташкою», у моєму випадку книга за книгою, Але ж ні. Книгу тієї ж Енн Ламотт мені довелося відкласти. Аж занадто важкою вона виявилася. Постійні роздуми на які вона провокує сильно втомлюють і не на кожен вечір. Тож довелося взяти невеличкий вихідний. Але ж зупинятися не хотілося. Тож я вирішила почитати щось «легеньке» і мій вибір впав на книгу «Пиши сильно». А все через її зовнішній вигляд. Тому зустрічайте перше враження: то не книга, а блокнот для інстаграму; там на 240 сторінок 60 абсолютно білих листків і 69 сторінок з мало інформаційними малюнками. Мені здавалося то такий собі списочок порад, які можна переглянути за один вечір (приміром, порада з десяти слів розтягнута на цілий аркуш). І тут я грандіозно помилилася. Тож почнемо з початку.

Книга «Пиши сильно» то систематизований досвід досвідчених педагогів та знаних майстрів слова. Все дійсно дуже вдало оформлено у вигляді конспекту. Це зручно для тих, хто в ході власної творчості встиг прийти до тих же істин, але полінився їх записати. А вправи, що там пропонуються лише на перший погляд, забава для новачків. Ми з донькою проходили їх разом і в кожної були свої труднощі. Не зайвим буде повправлятися кожному в незалежності від досвіду роботи в сфері літератури.

Найбільше мене вразили поради від знаних письменників. Здавалося б, що може бути простіше, слухай старших, роби як вони кажуть і буде тобі щастя. Спойлер: в літературі, як і в інших сферах нашого буття філософський камінь так і не був винайдений.

 Візьміть звичайний шкільний зошит у лінію й напишіть стандартний твір з літератури розміром три з половиною сторінки, дотримуючись при цьому поради Любко Дереш: «Забудьте про перфекціонізм, поки текст не буде написаний до кінця». Можливо у вас і вийде, а от мені завадять власні комплекси. Приміром я вже після третього речення почну повертатися, перечитувати, розставляти коми й бігати в програму перевірки правопису. Чому? Бо хтось «розумний» колись сказав маленькій мені: «ти не можеш стати письменником, бо безграмотних письменників не буває». Тож ніяких пропущених ком навіть у чернетці, інакше… ти не справжня письменниця, а звичайна графоманка. Саме тому, подорослішавши, я повісила над письмовим столом портрет Хемінгуея. Чому? Бо колись прочитала (може то й не правда), що Хемінгуей не визнавав розділових знаків і писав без них. Всі ці «непотрібні» знаки в його текстах потім розставляв редактор.

Тож особисто для мене  сторінка на якій написана порада Любко Дереш буде масною від пальців та затертою, як старий телефонний довідник. Бо щоразу, як я намагатимуся забути про перфекціонізм в моїй голові будуть боротися Хемінгуей та «розумник» з минулого.

Висновок: книга й досі не дочитана, але обов'язково буде перечитана. Як на мене, вона гідна того, щоб її гортати щоразу, як сідаєш писати новий твір  (у моєму випадку роман) та щоразу коли той твір закінчуєш. Ця книга чудово зіграє роль конструктивного критика з чіткими претензіями.

Колеги зізнавайтеся, намагалися колись (хоча б для самих себе) писати конспект (з претензією на книгу) з письменницької майстерності?