Новинки цієї зими

Привіт усім читачкам-красуням. Сьогодні я до вас з рекомендацією книги, від якої неможливо відірватися. Історії, де ти віриш у кохання, благородність, добро та те, що іноді рожеві мрії можуть стати фатальними.

Я тебе шукав

Палка, цікава, новинка від Стефанії Лін

різниця у віці, владний герой і ніжна героїня, студентка перше кохання

Анотація до книги "Я тебе шукав"

Випадкова зустріч змінила все. Моє життя круто повернуло, і зі звичайної студентки я раптом стала головною героїнею любовного роману. Побачення, романтика, кохання, якби не одне “але" - брат мого героя. Він пихатий, моторошний, і абсолютно не мій типаж. Він не подобається мені, як і я йому. Між нами величезна прірва, починаючи з того, що я студентка, а він успішний молодий чоловік з власними амбіціями. Він владний та холодний, а я шукаю тепла й любові. Та життя жартує, й постійно нас зводить...підкидаючи вогню у нашу взаємну ненависть.

Оновлення: пн, ср, пт, іноді вихідні

Уривок:

— Ну що, Налякана, точно не потрібна моя допомога? 

Хитаю головою. Страх все ще тріпоче у грудній клітці. Роблю крок вперед, ближче до Шаде. Теж беру сніг й прикладаю до його пальців та носа, зверху.

— Дякую.

Шаде закочує очі. Роздратовано. Наче тим, що допоміг мені, підписав смертний вирок. Але шляху назад вже немає. 

— Ти міг би й швидше допомогти, — шепочу докірливо. 

— Наскільки я пам'ятаю, моя допомога тобі не потрібна.

Фиркаю. 

— Серйозно? Ти б кинув мене? 

— Схоже на те, що я б кинув дівчину у біді? — холодно запитує чоловік й відводить мою руку від свого обличчя. 

Не відповідаю. Я й так знаю звідкись відповідь. Знаю, що не кинув би. Але мене злить те, що Арсен захотів мене провчити. Навмисно очікував до останнього, коли я вже чітко вирішила, що він пішов, залишив одну. І так, в якомусь сенсі я заслуговую на це покарання. Та...пережитий страх за ці хвилини проник занадто глибоко. 

— Слухай, — зітхаю, набираю повні легені повітря, одночасно намагаючись взяти з кисню ще й трохи сміливості, — я все розумію. Ти знаєш свого брата краще за мене, і все таке. Ти думаєш я дурненька дівчинка, котра начиталася романтичних книг, очікує такого ж…

— А це не так? — перебиває мене байдуже.

— Ні. Не так. 

Арсен хмикає й уїдливо додає:

— Це так, Василісо. Я люблю свого брата, але, як ти й сказала: я знаю його краще за тебе. 

Видихаю, вирівнюю дихання.

— Чому тебе так хвилює те, що я з ним? Чому хвилює, що він розіб'є моє серце? Я ж бачу. Ти… ти реагуєш так, наче я...— замовкаю. Я хотіла сказати “наче я подобаюся тобі”, але це не може бути правдою. Ми вперше зустрілися у кабінеті Олега. Потім у клубі він забрав мене, просто не кинув у біді. Ми погуляли, так, і Арсен забрав мене з побачення. А ще сьогодні допоміг. Та я не повірю, що за цей час я могла сподобатися йому. 

Арсен — самодостатній чоловік. Сумніваюся, що у його смаку дев'ятнадцятирічні студентки, котрі шукають любов, як у книгах. Сумніваюся, що я могла сподобатися йому. Ми різні. 

— Подобаєшся мені? — криво посміхнувшись, запитує. 

Я завмираю від його слів. Він каже те, на що у мене сміливості не вистачило. 

— Так, — пошепки.

— Не хвилюйся, Налякана. Так, як ти, мене не цікавлять. Наївні принцеси не для мене. Наївне кохання теж. 

Читати книгу тут

________________________________________________________________

І ще одна історія, котра западе у серце, торкнеться струн душі. Книга, де бузок забиває легені й не дає дихати.  

Алекс Яровий –  елітний хлопчик, без краплі доброти у душі, з глибокими ранами на серці, та шрамами. Він не знає, що таке любов, не знає, як жити у світі, де когось хвилює твій стан.   Він існує у світі, де немає місця чомусь хорошому. Вихований у ненависті. У стражданнях. Цей хлопець віддає те, що у нього вклали. 

Аврора Багірова – героїня, котра викликає повагу. Сильна дівчинка, попри те, що виросла в сиротинці, а тепер потрапила у кодло змій, точніше елітних діток. Але Аврора вперто йде вперед, чітко маючи ціль та бажання мати хороше майбутнє.

Її доля переплітається з долею головного героя. Вона одна, попри тонну ненависті, розуміє Алекса, бачить те, чого не бачать інші. Обидва – самоті. Обидва – кинуті. Обидва – борються зі світом.

Давид Шейтер – друг і підтримка Аврори. Той, хто побачив у ній принцесу, адже дівчині притаманні схожі риси поведінки у гарному сенсі слова. Той, хто знає наскільки ця дівчинка сильна. Давид єдиний з усіх елітних учнів знає, що Аврора розуміє, він її підтримка та опора. І він ворог Алекса…  

Читайте палке продовження цієї неймовірної історії про сироту, про хлопця без надії на вибір, і хлопця з мріями.

Еліта та

Еліта. Ти зруйнувала мене

Від Стефанії Лін

Анотація до книги "Еліта"

Мені пощастило, я потрапила в школу молодої еліти, отримавши можливість змінити своє життя. Тільки ніхто не попередив, що жити доведеться в оточені мажорів, які у будь-який спосіб хочуть принизити та знайти твоє слабке місце. Ніхто не сказав, що тут я зіштовхнуся з хлопцем, з яким мене змусять проводити час разом. Він був проти. Саме тому зробив усе, щоб перетворити моє життя на пекло. Він ненавидів мене. Знищував морально. Принижував. Тому що міг собі це дозволити, вважав себе елітою і мав на це право. Мені ж залишається два шляхи: довести йому, що він помиляється, або підтвердити його думку та впасти на дно… Одне я знаю точно - наша ненависть настільки сильна, що нею можна зруйнувати Всесвіт. 

Анотація до книги "Еліта. Ти зруйнувала мене"

Книга 2

Моє життя змінилося. Алекс Яровий став його причиною, хотіла я того чи ні. Він принижував мене, знищував, я ж не змогла його зненавидіти так, як повинна. Я побачила у ньому те, що відчуваю сама — самотність. Він не сирота, та його життя не краще за моє. Саме тому я запропонувала хлопцю свою допомогу. Власними руками загнала себе у пастку срібних очей, точно знаючи, що його не врятувати… Але вибору немає, як і шляху назад. Мені доведеться довчитися у школі Молодої еліти, довести собі, що я спроможна не закінчити у канаві, й стати тією, ким мрію. І все це я змушена робити разом з хлопцем від якого очікую лише поганого...

Уривки:

Алекс залишає легкий поцілунок на чолі. Гарячий. Короткий. Знову без дозволу, та, здається, я починаю звикати. Змушує поглянути на нього. Підіймає обличчя за підборіддя та серйозно дивиться в очі. 

— Довго будеш дозволяти це? 

Питання викликає подив. 

— Що дозволяти? — хрипло перепитую. 

Я кутаюся в його обійми. Буквально тону у них. І не хочу виринати. Як не дивно, в теплих руках комфортно. Тут захист. Хоч я й думала, що він прийшов добити. Думала, що разом з Еллою доведе до стану, коли вже потрібна психіатрична лікарня. Але ні. Він встав на захист. Знову. 

Чому він це робить, якщо ненавидить? Якщо зневажає? Якщо вважає нічим? 

— Ображати себе. — Промовляє тихо. — Ти нічого не сказала, коли тебе ледве не зґвалтували. Тепер це. Знову будеш мовчати?

Я заплющую очі. Сльози течуть по щоках.

— А що я можу? 

— Захищай себе, Авроро. 

— Як? Ти перший мене почав ображати. Ти штовхнув…

— Подивись на мене. 

Він вимагає. Не просить. Господи, він ніколи не просить… Я слухаю його. Розплющую очі та дивлюся у зимове срібло. До свого власного подиву бачу там біль. Справжній, нічим не прихований, біль. Очі повні співчуття та ненависті. В них горить полум'я помсти. В них танцює попіл його серця. Там чорна діра з емоцій. Бажання іншого. Мрії. Сподівання на щось. Вони поховані у цій дірі. Мертві. Це метелики з обірваними крилами. Це розчарування довжиною у життя. 

— Якщо всередині тебе щось помирає, Авроро, — ти ніколи не будеш такою, як була. Але у тобі нічого не померло, ти ж розумієш це? Ти, чи не єдина жива тут. Тому показуй свої голки, захищайся, демонструй силу. Бийся. Хіба не ти хотіла кращого? Я маю усе, — гірко посміхається, — а ти нічого. Але будеш. 

***

Я не хочу відчувати це. Не повинен. Та хто вона і я? Мабуть, саме тому всередині війна. От тільки  відмовитися від весни не вдається. 

Аврора наче витягує з мене кисень. Серце б'ється тривожно. Кричу у собі, що вона не потрібна мені…

….і брешу. Вкотре. 

Потрібна.

Як же вона мені потрібна.Як же глибоко вона торкнулася мене. До самих шрамів. До ран у тій чорній гущі, котру люди називають душею. 

— Алекс, — тонкі руки обхоплюють мене за шию. Вона притуляється ближче, сама. — Дякую.

Криво посміхаюся. Знову дякує. Дурненька. 

***

— Виявляється життя вміє жартувати. Знаєш такі ігри?

Я не розумію його. Хитаю головою й напружено очікую продовження. 

— Ні, — відповідаю, коли усвідомлюю, що чекає на відповідь. 

— Іноді воно підкидає тобі людей, яких ти терпіти не можеш. Вони псують усе. Особливо кисень. Через них ти давишся, задихаєшся. Відчуття, що повітря вбиває тебе за прискореною програмою.  Такого теж не знаєш?

І знову я хитаю головою. 

— Зі мною от пожартувало. 

— Хто ж ця людина? — пошепки. 

Яровий кривиться. Моє питання приносить біль, чомусь… Я бачу, що він ненавидить відповідь, саме тому, що чітко її знає. 

— Ти її не знаєш. Та й не важливо.

Читати  першу книгу тут 

Читати другу книгу тут

Підписуйся на соц. мережі автора, щоб бути у курсі усіх новин:   телеграм    інстаграм   фейсбук