Вітаю всіх, хто залишається у світі літератури незважаючи ні на що. Найперше висловлюю подяку всім, хто мене підтримував доки я пізнавала  всі «радощі спілкування з хворобою». Приємного мало, але ж який неоціненний досвід. Як каже моя мати: «напиши про це книгу». Можливо, колись… у жанрі пригодницького фентезі. Головне, щоб не реалізм. Бо і ворогу не побажаю пережити все те, нехай і очима персонажів. Усім міцного здоров'я і віри в краще!

Коли на календарі зима, а за вікном сипле лапатий сніг на душі царює спокій, бо все на своїх місцях. От і авторка мусить бути на своєму місці – за комп'ютером, мордувати клавіатуру аби книга швидше обросла новими розділами. Бажаю всім і собі безперебійного електропостачання, гарного сигналу Інтернет та кам'яних сідниць. Бо ж роботи попереду чимало: мені писати, а вам читати. На вихідні трішки відпочинимо, наберемося сил, а з понеділка мерщій до роботи:)

А поки як дрова для полум'я натхнення маленькі успіхи у всесвіті роману «Новорічна вітрина». Вашими вподабайками набрали вже 91 зірочку. Ще трішечки і будемо святкувати свою першу сотню. Лічильник прочитань дістався позначки у три тисячі і впевнено крокує далі. Родина читачів налічує більше сотні, але ми з нетерпіння чикаємо на поповнення. Долучайтеся, читайте, коментуйте. Створімо нашій правильній дівчинці Марині справжнє новорічне диво.

І на останок  уривок:

По Марининому обличчю потекли сльози. Ніхто тих сліз не ловив, не стримував. Марина поглянула на бабусин кришталь. В ньому ніби відобразилися два силуети. Марина відчула під пальцями натягнуту  теплу шкіру.

– Диви як вони раді, що ти прийшла, – посміхнулася Світлана з минулого. – Вони зараз проб'ють у мені дірку.

– Вони хочуть привітатися, – посміхалася у відповідь Марина  з минулого. – Привіт мої хороші, привіт мої кохані, – Марина цілувала живіт в місцях де з'являлися маленькі горбики.

– Ти їх розпестиш ще в утробі, – скаржився брат. – Що я потім буду робити з такими непослухами?

– Мені віддаси, – сміливо відповідала Марина. – Це взагалі несправедливо. Чого тобі два, а мені жодного? Я теж хочу. Віддай мені одне.

– Не будь ледачою і зроби собі сама, – показав брат язика.

– Не хочу сама, – заскиглила Марина. – Я ось цих готових візьму. Так мої солоденькі? Тьотя Марина вас забере собі, щойно ви залишите мамцю.

– Ото я погляну як ви всі будете з ними сидіти, – похитала головою Світлана й прикрила свій живіт ковдрою.

Марина закрила обличчя долонями. З її очей текли все нові і нові солоні краплини. По одній сльозі на кожен горбик на животі Світлани, що встиг вилізти та сховатися за ті короткі місяці життя її племінниць.

Читати заходимо сюди: «Новорічна вітрина».