Хай мені грець!

Я не знаю, може хтось ще не в курсі, але я тут почала викладати нову книгу.

Буквально вчора вийшла перша глава.

Сьогодні о 20.00 буде друга.

Кому в лом зайти до мене на сторінку та почитати книгу по-людськи, друкую especially for you (еспешилі фор ю) тобто, спіціяльно для вас, уривок першої глави нової легкої та смачної, мов мій улюблений тортик “Пташине молоко”, чудо-книги від Мії Натан під простою та близькою кожному назвою “Упс!”

(по нашому “Ой!” або “Рятуй-милуй мою душу грішну!”)

“Хай мені грець!” — це я не вам і не собі. Це назва першої глави. А далі там таке:

   "Моя таємнича оголена сусідка по ліжку, нарешті, заворушилася. Вона спробувала підвести голову з подушки. Вийшло в неї не відразу.  

   — Якого біса? — хриплим голосом сказала вона кудись в подушку. Потім все ж таки спромоглася піднятися й сісти в ліжку. — Хто там ще телембенька? Що за сучий потрох? — втомленим роздратованим голосом кинула вона кудись у Всесвіт своє обурення й широким жестом відкинула волосся з обличчя. 

   Матір моя Василина! А щоб я здох! Хай би мене краще живцем в асфальт закатали! Хай би я краще з якимось хлопцем отак прокинувся! Хоча ні, це вже занадто! Краще в асфальт!

   — Софіє Вікторівно!!!

   — Господи, Яне! Ти ще чого репетуєш? Голова й так гуде, наче мені в скроню з гаубиці шмальнули! До речі, привіт! Яка воно година, не знаєш? 

   Я не встиг нічого відповісти, як у двері почали просто гатити кулаком.

   — От гадство! От є ж такі нелюди неадекватні. Якщо не відкривають, значить нікого нема вдома, — пробурмотів собі під ніс мій вранішній кошмар, на ім'я Софія Вікторівна. — Відвернись, будь ласка, а то мені якось незручно. Й з тебе ковдру зривати не хочеться, бо тоді тобі буде незручно, так же? 

   Та так же! Мовчки відвертаюся, щоб усім було зручно. Чую, як прошурхотіли, від'їжджаючи в бік, дверцята шафи. 

   — А хай тобі! Де той клятий халат? Яне, не дивися! Я ще не все!

   — Як скажете, Софіє Вікторівна! Не турбуйтеся! 

   У двері знову почали дзвонити, буквально гвалтуючи дзвінок.  

   — Краще Я відкрию, — сказав я. — Можливо, там дійсно якісь неадеквати. А судячи з того, як вони ломляться, так воно і є. Тож, краще я. Будь ласка, киньте мені штани! 

   — Лови! — прозвучало водночас з тим, як штани прилетіли мені в голову та боляче вдарили пряжкою ременя. Але й на тому дякую.

   — Дякую! — кинув я їй. — Одну хвилину! Я швидко. 

   — О, так я тоді візьму ковдру, бо все ніяк не можу знайти свого халата, — сказала Софія-лоботомія, як ми називаємо її поміж собою, та швидко зірвала з мене накривало. 

   (У нас, до речі, є ще купа варіантів, як її можна називати. Від цілком очевидних: Софія — тиранія або ж деспотія до менш приємних: Софія — психіатрія, істерія, тахікардія, гіпертонія, трудотерапія і т.п., і т.д. Були ще й варіанти на злобу дня, типу, Софія — пандемія та пневмонія. Але зупинилися на лоботомії, бо так виносити мозок, як вона, не вміє ніхто.)

   Я якраз нап'яв штани, коли вона рушила до дверей.

   — Я сам! Не треба так поспішати! Та ще й в одній лише ковдрі, — спробував я зупинити ту квапливицю, старанно уникаючи прямого звертання до неї.

   Погодьтесь, якось воно дивно, коли ти звертаєшся до дівчини, з якою тільки-но лежав голісіньким під однією ковдрою та швидше за все провів бурхливу ніч, на Ви та на ім'я, по-батькові.

   — Тоді пішли разом, — зупинилася на хвильку вона. — Все ж я тут господиня. Й, найбільш ймовірно, оце все по мою душу.

   А там уже й стук-грюк, й дзвінок так затято телембенькав, що здається почав підхрипувати. Нарешті додалася ще одна складова до цієї какофонії звуків.

  — Сова, відчиняй! Ведмідь прийшов! — заволав з-за дверей дзвінкий жіночий голос. Занадто дзвінкий як для мого нинішнього стану.  

 — Відбій! — сказала Софія. — Це не неадеквати, це Інка з Дімасіком! Хоча... вони якраз ще ті неадеквати! Іду, іду! — загорлала вона в коридор. — Вгамуйтесь там! Зараз відкрию! Майте терпіння, якщо вже припхалися!

   З-за дверей почулося ображене:

   — Припхалися?! Соня, ты говоришь обидно! — з таких справ аж перейшла на російську Інка. — Самі нас вчора зазивали, що дурні! А я казала, що не нада!

   — Та хто ж знав, що ви й правда припретесь. Сама ж казала, "що не нада", — перекривила Інку Софія, відчиняючи двері."

Хто зсумувався за “Виходь за мене, милий!” дуже рекомендую піти ознайомитись з новинкою! Це таке саме, тільки інакше, як любе говорити мій молодшенький. 

 Буктрейлер осьо-сьо:

 P.S. Кому треба рецепт тортика, пишіть у коментарях. 

 P.P.S. Пост щось вийшов занадто довгий. Даруйте, більше не буду.

Чудового настрою та вдалих вихідних всім добрим людям!

Й тепла: в душах та в оселях!