- Справді, ми ж уже все вирішили, - кивнув Вадим. – Ходімо скоріше.
Його матір рішуче закрокувала вперед, забувши на час про кульгавість, і Забєлін тримався зовсім близько до неї. Я так і лишилась посеред саду з Ігорем, наче про нас забули.
Повернувшись, щоб піти слідом за нареченим, я буквально налетіла на Горського. Той міцно стиснув мої плечі і зазирнув мені в обличчя; його зелені очі вивчали мої риси з якоюсь дивовижною жагою, і мені знову стало не по собі.
- Щось не так? – уточнила я.
- Все так, Надю, - протягнув він. – Але в цій сімейці ти завжди відчуватимеш себе зайвою.
Я спробувала вивільнитись, та він тримав міцно.
- Розумію, - нарешті промовила я, намагаючись лишитись максимально спокійною, - що не подобаюсь вам, але це наша з Вадимом справа, і…
- О, ні, - Горський щиро посміхнувся. – Мені якраз ти дуже подобаєшся, - його долоні ще міцніше, майже до болю стиснули мої плечі. – Ти чудова, Надю, - він промовив моє ім’я, наче пробуючи його на смак. – І тобі точно не місце поруч з таким, як Вадим. І з такою, як Ксенія, також.
- Дозвольте мені вирішувати самій, - твердо промовила я.
- Вирішуй, - розсміявся Ігор. – У тебе є кілька тижнів, доки ти не станеш моєю підлеглою. А тоді тобі доведеться прислухатись до думки безпосереднього начальства.
Я смикнула плечем, нарешті розриваючи з ним тактильний контакт, і твердо вимовила:
- Боюсь, цього ніколи не трапиться. Я не працюватиму у вас, Ігоре.
Розуміючи, що безбожно відстала, я поспішила доріжкою до будинку, але йшла недостатньо швидко, щоб не почути те, що Ігор кинув мені в спину:
- Якщо ти хотіла самостійно приймати рішення, то обрала не ту родину!